«З верхнього поверху бачила зарево повномасштабної війни»: спогади жителів окупованого Сіверськодонецька, в яких рф відібрала рідний дім

Оборона Сіверськодонецька у 2022 році тривала 120 днів, або чотири місяці безперервних обстрілів та боїв. Окупанти щодня «поливали» переполоханих жителів снарядами, а ЗСУ намагалися стримати ворога. І поки фронт рухався, люди з вірою, що «все минеться», покидали свої домівки на «кілька днів».

До останнього в окупацію та розруху, яка прийшла в місто не вірила сіверськодончанка Тетяна Жук.

«Я не вірила у вторгнення, — ділиться спогадами із журналістами „Вчасно“ Тетяна. — У 2014 році ми морально і фізично вже пережили окупацію. І десь у глибині душі ми допускали, що вона не минуча, як у 2014-му. Але ми вірили, що нас звільнять без руйнувань та людських втрат».

Тетяна до вторгнення, як і мільйони українців, мала своє буденне життя: роботу, сім'ю та плани на майбутнє. До 2022 року вона працювала в Міжрегіональній Академії управління персоналом заступником директора з виховної роботи та національного патріотичного виховання. Паралельно викладала такі дисципліни, як основи економіки й менеджмент.

«Згодом я пішла у декретну відпустку, після цього вирішила, що хочеться змін в житті. Тому очолила виробниче підприємство з виготовлення дитячих та спортивних майданчиків для дозвілля на відкритому повітрі, словом пішла у бізнес. Ми мали багато нових проєктів щодо дитячих майданчиків, одні з них встигли запустили у Сіверськодонецьку до вторгнення», — каже жінка.

«Кричала від болю у подушку, щоб не чула донечка»

Коли сталося повномасштабне вторгнення Тетяна вже мала 6-річну донечку. Жінка різними методами намагалася відгородити дитину від війни. Однак через наближення фронту це тривало недовго.

«Я багато читала порад психологів, як мінімізувати наслідки війни для дитини. Зокрема, вона багато слухала у навушниках казки, також відволікала її іграми. Однак згодом пішли „Гради“ по місту, будинок здригався, бо розриви були дуже близько. Тоді моя донечка обняла мене і сказала: „Мамо, мені дуже страшно, я не хочу помирати“. Після цих слів ми виїхали, хоча я хотіла залишатися в місті до останнього», — згадує жінка.

На наступний день Тетяну з міста евакуювали військові, вони забрали її з донечкою та племінником. Сестра та батьки на той час ще залишалися вдома. Таня ж з дітьми сіла на евакуаційний потяг у Лисичанську й вирушила у довгу дорогу на захід України.

«Це була важка дорога, ми три доби їхали до Івано-Франківської області й 8 березня я вже була у Калуському районі, — каже Тетяна. — Пам'ятаю, як потяг зупинявся у Полтаві, але не відчиняв двері, бо не було місць, а люди по той бік кричали, щоб їх впустили. Щоб ви розуміли у нас в плацкартному місці, яке розраховане на шістьох людей, їхало 14 осіб. Ми, й чотири родини із Лисичанська, і всі з дітками».

Згодом після евакуації до Тетяни приїхала і сестра, а після влучання у приміщення, де були батьки, волонтери евакуювали і їх. Нині родина проживає на Івано-Франківщині.

Після евакуації Таня ще тривалий час відстежувала події, які відбувалися в Сіверськодонецьку. На оприлюднених картах жінка бачила, як російські загарбники поступово окуповують її рідне місто.

«Я слідкувала за подіями. Мені тоді було соромно, що я виїхала, плакала кожну ніч, кричала від болю у подушку, щоб не чула моя донечка, — каже жінка. — Я досі пам’ятаю той травень, коли дивишся на карту і розумієш, що у половині Сіверськодонецька вже проходять вуличні бої й з одного боку росіяни, а з іншого — наші хлопці. І кожної години триває окупація твого міста».

У Сіверськодонецьку після евакуації залишилися всі речі Тетяни та її доньки. Коли жінка евакуювалася вона вірила, що це лише на кілька днів. Окрім документів на квартиру, іграшки доньки й рюкзак з їжею вона більше нічого не брала. Сама ж квартира Тані станом на 2022 рік вже була понівечена — вибиті вікна та пошкоджена техніка.

«Я знаю, що під час окупації її відремонтували, вставили нові вікна, замінили комунікації, — розповідає жінка. — До минулого року я ще підтримувала відносини з сусідами, вони мене інформували, навіть відео скидали. А тоді почали дерибанити моє майно. Одні сусіди щось собі забрали, потім вони посварилися з іншими й повернули речі, а треті сказали, що вона ніколи не повернеться й забрали собі. То я розумію, що навряд там щось залишилося. Рік я вже не спілкуюся ні з ким і не знаю, що там коїться», — каже жінка.

Після евакуації Тетяна з донькою намагалася почати нове життя. Їй, як і мільйонам внутрішньо переміщеним особам, довелося адаптовуватися під нові реалії та шукати сили жити далі.

«Я відразу спробувала бути корисною, почала займатися волонтерством, почала шукати ліки, засоби гігієни, через знайомих відправляли все спочатку у Сіверськодонецьк, потім в шпиталі, а потім ВПО», — каже жінка.

Однак, якщо фізично Таня знайшла себе, то морально пережити втрату дому для неї стало справжнім випробуванням.

«Я рік втратила, бо піддалася емоціям, у мене була депресія. Я все робила через силу, готувала їжу, водила доньку на якісь майстер-класи, робила волонтерську допомогу, все було на автоматі. І коли у мене стався черговий приступ, моя донечка мене сильно обняла і сказала: „Ми з тобою сильні, ми справимося, я тебе підтримаю“. Як бачите, мене рятує моя донька. Після цього я вже пішла на примусове лікування, взяла себе в руки, але 2022 рік я втратила і мені шкода».

Нині Тетяна продовжує свою соціальну активність. Вона подалася в Раду з питань ВПО, має нові знайомства, реалізує соціальні проєкти, ініціює активності, залучає людей й намагається об'єднати місцеве населення з тими, хто вимушено покинув свій дім, аби бути об'єднаними й не поділеними на статуси.

«Однак я не маю відчуття адаптації на 100%. Я постійно подумки повертаюся додому, мені хочеться мати власну річ, власну постільну білизну, саме ту, що була у Сіверськодонецьку, якийсь халат, який був там, іграшку», — каже жінка.

Та попри тугу за домом, Тетяна після деокупації не має планів повертатися у місто, яке вже ніколи не буде таким, як до окупації.

«Мені хочеться приїхати, переступити поріг власної квартири, забрати речі, про які я мрію, і поїхати. Я розумію масштаби руйнування, які там люди живуть і їх погляди. Тому я не готова інтегруватися до них. Хочу лиш відчути тепло минулого, відпустити й повернутися туди, де безпечно. Там, де моя донечка може бачити красу, спокій, захист, не бачити руйнувань і людей з подвійними стандартами», — додала Тетяна.

«Я вже двічі переселенець: у Луганську все залишилося, довелося у Сіверськодонецьку спочатку облаштовуватися і знову вимушено їхати»

Вдруге пережити вимушене переміщення довелося й фотографу Олексію Ковальову. Чоловік родом з Луганська, у 2014 році через російську агресію він виїхав до Сіверськодонецька. Нині на окупованій території в нього залишилася мама, яка за кілька днів до вторгнення поїхала з Сіверськодонецька до міста. Олексій підтримує з нею зв’язок.

Він, як і більшість людей, проживали своє життя, сповнене буденності, до останнього не вірячи у повномасштабне вторгнення.

«До цього ми постійно їздили із журналістами в Станицю Луганську. Бачили там обстріли, думали, що полякають та і все на цьому закінчиться, — згадує Олексій Ковальов. — Однак не судилося. Про те, що все почалося, я дізнався вночі у соцмережах. Відразу сів за авто й поїхав на заправку, потім у магазині скупився, поки ще люди спали й не знали, що коїться. А потім я почав працювати, все фотографував. Загалом залишався у місті до кінця березня».

За словами чоловіка, війна у місті починалася із віддалених звуків вибухів, через які люди на вулиці присідали, а потім далі поспішали хто куди — у магазин, до рідних, на заправку.

«Потім почали всі різко виїжджати: хто на поїзді, хто на евакуаційному автобусі. Ціна на таксі відразу підскочила. Словом почалася „двіжуха“. Багато хто й вагався їхати, — каже Олексій Ковальов. — Я жив в тій частині міста, яка до останнього була з газом, електрикою та водою, це стара частина далека від того, де росіяни бомбили й горіли будинки. Там люди відразу сиділи без світла й інших комунікаціях у підвалах».

Поки ЗСУ стримували ворога, а на голови падали снаряди, Олексій разом з іншим колегою Магомедом Андрієвим їздили містом та знімали відео. Таким чином чоловіки намагалися дати людям бодай краплю позитиву серед війни.

«Ми створили канал ГТС „Городское телевидение Северодонецка“, туди викладали відео. Знімали такий контент для людей, які виїхали й хотіли побачили, що відбувається у місті. Ми їздили по вулицях, намагалися заїжджати у ті райони, куди люди вже не їхали. Рятували тварин, які залишалися у закритих квартирах», — розповів Ковальов.

І поки в місті хтось рятував тварин та евакуював людей, інші ж проявляли мародерство. А назовні почали вилазити «патріоти руського міра», які сиділи під обстрілами й свято вірили, що їх бомблять українці.

«Пам'ятаю, коли біля театру були прильоти посеред вулиці, то деякі виходили й казали, що це українці сидять і по місту гатять. Ну тут вже клініка марна, щоб таких лікувати, — каже Олексій. — Люди, які патріотично налаштовані були, їхали перші, а „вата“, або нейтральні, які жили, аби тільки їх не чіпали, залишалися в місті. Такі люди грабували магазини, пиячили, виносили речі з чужих квартир».

З часом після загострення ситуації Олексій Ковальов мусив виїжджати з міста, бо у його квартирі вже кілька днів не було електроенергії, без якої не можливо працювати. Там, де жив фотограф, був приліт «Граду», його квартира залишилася без вікон. Чоловік позабивав все пластиком і картоном. В одній кімнаті жив, а в решті свистів вітер. Нині ж Ковальов проживає після евакуації у Запоріжжі.

«Я вже двічі переселенець. У Луганську все залишилося, довелося у Сіверськодонецьку спочатку облаштовуватися і знову вимушено їхати. В мене ще була надія повернутися, але ми все віддаляємося від Луганська, а нині й від Сіверськодонецька, — каже чоловік. — Однак коли таки буде деокупація, у Сіверськодонецьк я не повернуся. На жаль, там вже не буде знайомих, а саме місто частково зруйноване, десь відбудоване росіянами та і яка його буде далі доля — невідомо. Та він вже точно не буде, як колись. А от у Луганськ я б повернувся, в мене там є житло і моя мама».

«З верхнього поверху було видно зарево повномасштабної війни»

Випробування війною випало й на долю журналістки із Сіверськодонецька Анни Ніколаєнко. Вона була у центрі новин про імовірне повномасштабне вторгнення, бо сама їх створювала. Всі її респонденти тоді в один голос казали: «Росія не нападе».

Однак сталося те, що вже триває понад три роки — повномасштабний російський терор. 24-го лютого 2022 року Ані відразу довелося включатися в роботу, оголошувати страшні слова про евакуацію, а потім рятувати своїх рідних, вмовляючи їх виїхати.

«Напередодні вторгнення я записувала етери з експертами, збирала думки. Всі в один голос стверджували: „Ні, Росія не нападе“. Це казали чиновники, колишні АТОвці, тодішні бійці, поліцейські й працівники СБУ. Я навіть брала участь в підготовці телемарафону „Залишаюсь вдома“ спільно з ОДА. Ми мали зробити прямий ефір з незліченною кількістю гостей, які мали б почергово висловитись про те, що панікувати не треба і все буде добре. Етер планувався на 25 лютого, але вже тоді виднівся наступ з боку Щастя».

Анна зазначила, що там тривали активні бойові дії вже за тиждень «до», коли чиновники казали про «невелику ескалацію» й відсутню необхідність в евакуації.

«Однак відчуття і розуміння неминучості були і їх підтверджували прості друзі-військові, які тонко натякали, що велика війна настане і це питання нетривалого часу», — додає Анна.

Невідворотне сталося і вторгнення Анна застала вже за безсонною ніччю. Надвечір 23-го лютого жінка прийшла додому з роботи й вирішила зробити генеральне прибирання. Хто ж знав, що воно буде останнім.

«Спати лягла вже 24-го, але за декілька годин прокинулась від моторошного млосного передчуття. Взяла телефон, щоб у Facebook заспокоїтись трохи, а там вся стрічка: вибух, горить, ракети. Потім знайшла виступ путіна, стало дуже страшно. Вийшла на балкон, а на сватівському напрямку небо помаранчеве. Взяла бінокль, підтвердила здогадки — з верхнього поверху було видно зарево повномасштабної війни. Десь за годину мені зателефонували з облдержадміністрації. З чорним гумором в мене запитали — як в мене настрій і попросили йти на роботу оголошувати евакуацію. Розбудила режисера, вдягнулась нашвидкуруч. Навіть не розчесалась. Таксі вже не можна було викликати ані дзвінком, ані в додатку. Пішла пішки. Ще шостої не було, як ми вийшли у прямий ефір. Я не забуду, як у мене тремтів голос, коли я казала ті страшні слова».

Потім Аня прийняла ще із сотню дзвінків протягом дня. Оскільки вона журналістка, а значить має знати трохи більше. Жінка пригадує, що всі телефонували з надією і наче благали сказати, що це минеться.

«Когось заспокоювала, з кимось посварилась, — каже Анна. — А ще я майже ультимативно дзвонила нашим чиновникам і взагалі недобрим тоном вимагала йти в студію і власними голосами через їхній рот розповідати людям, що відбувається. Знаєте, ми тоді редакцією випили за день не по 20 крапель заспокійливого коньяку, але так ніхто і не захмелів».

«Тата вмовляла до останнього, але так і не змогла»

Після розуміння того що війна не вщухає, а лише набирає обертів почалася активна евакуація. Першочерговою задачею, пригадує журналістка Анна Ніколаєнко, було вивезти телеканал.

«У 2014 році в Луганську залишилось майже все. Поки тодішній менеджмент вагався і міркував отримуючи обіцянки захисту, на канал прийшли сепаратисти з автоматами й сказали забиратись. Ясно що з мікрофоном в рукопашну проти ополченців ніхто не піде. То ж взяли особисті речі, якісь ноути, флешки, і пішли. Починали у Сіверськодонецьку заново майже з нуля. У 2022 році з таким досвідом вже не міркували й оперативно почали пакувати майно на евакуацію. То ж своїх речей брали по мінімуму. Вулиці тоді порожніли, магазинні полиці спустошувались, люди були або розгублені, або агресивні. Черги шикувалися на заправках», — розповідає Анна.

Жінка зазначила, що відчуття того, що все пройде, захисники відіб'ють орків і все буде добре, не покидало її. Однак цього не сталося й Аня намагалася вмовити своїх рідних на евакуації. Та, на жаль, виїхали не всі.

«Якийсь час місто завмерло наче в очікуванні, — каже Анна. — У мене тоді вдома залишились мама, тато, лежачий дід і майже сліпа бабуся. Кожен день був — як тортура. Як зникав зв’язок — в мене заявлялось на одну сивинку більше. Терпець увірвався, коли під час розмови з мамою пролунав у слухавці вибух, полетіло скло, мама крикнула: „О Боже“ і зв’язок зник. Два маминих номери, два татових, телефон бабусі - зв’язку ні з ким. Як почула тата — ревіла і кричала що вимагаю, аби вони кидали все і їхали. Мама зголосилась. Тато — ні в яку. Баба з дідом: „Ми тут народились тут і помремо“. Мама вагалась між мною та ними трьома. У підсумку мама зі старими поїхали в нікуди, бо житло я їм шукала допоки вони були в дорозі до центральної України. Тата вмовляла до останнього, але так і не змогла. 16 травня 2022 року там зник зв’язок і більше я його голосу у слухавці не чула. А 23 квітня цього року він там помер».

Анна, як і всі вимушено переміщені українці, болюче перенесла втрату дому. Після евакуації Сіверськодонецьк їй вбачався у всьому.

«Була туга за речами, і за свіжою плиткою у ванні. За чотири місяці до того я переїхала у власну квартиру. Після евакуації я бачила Сєвєр скрізь: «От тут липа така сама, як біля прокуратури. А ця вулиця так само виглядає, як Донецька. Тут цей проспект наче наш «Хіміків». Я перші пів року плакала щовечора, — каже Анна. — Щодо окупації, то вже десь з кінця березня я не вірила що місто відіб'ють. Окупація була неминучою й оті щоденні зведення від чинуш про те, що місто під контролем ЗСУ, але трошки окуповано кадирівцями, бісило. Потім туга почала змінюватись злістю. А слідом впевненістю на скору деокупацію».

Разом з цим Анна пригадує, що безмежно раділа коли ЗСУ вибили росіян на Харківщині й у мережі з’явились фото Лисичанського НПЗ. Тоді вона не вагаючись заправила до повного своє авто і чекала моменту, щоб виїхати в Сіверськодонецьк.

«Навіть у Facebook про це у жартівливій, але стверджувальній формі повідомила. То була надзвичайна ейфорія. Успіхи армії з подругою і нашим товаришем обмивали на 10 поверсі у Дніпрі: урочисто відкривали ігристе і радісно проводжали відлітаючий далеко вгору корок. В прапорах бігали понад дорогою, машини нам сигналили. Однак додому я так і не повернулася», — розповідає Анна.

«Дім тепер там, де коханий чоловік, мама та старенькі дід з бабою»

Після надії на деокупацію, лише десь з рік тому, Анна зрозуміла що бравади про «ми всі повернемось» більше не було, як і бажання вірити в усі запевняння про відбудову Луганщини.

«Так, деокупація неминуча, але впевнена що поїдуть назад не більше 10% тих, хто ще три роки тому бив себе в груди й казав, що будуватиме нове місто. І після цього осмислення стало легше, — каже Анна. —  Стало легше жити життя тут і зараз. Без оглядання назад і без примарних надій на майбутнє вдома. Дім тепер там, де коханий чоловік, де мама, де старенькі дід з бабою. Єдине, заради чого я поїду в Сіверськодонецьк, — на могилу батька».

Нині Анна живе у Дніпрі, сприймаючи все, як черговий життєвий етап без прив’язки до території. Попри пережите, вона почуває себе щасливою: «Як не цинічно, але якби не війна, я б не була настільки щасливою, наскільки зараз. І нехай усі заздрять. Війна відфільтрувала з життя людський непотріб і дала надзвичайних друзів, навчила оперативно бачити в оточенні щурів, приймати жорсткі рішення, щиро любити, бути вдячною. Я втратила багато дорогих мені людей. Найстрашніше, що я втратила їх фізично і це не йде в порівняння з жодними майновими втратами. Але життя триває і його треба жити тут і зараз».

Українське місто Сіверськодонецьк Луганської області залишається у серці кожного, хто був вимушений виїхати з нього через окупацію. Це було гарне місто, одне з найважливіших промислових міст сходу України.

На жаль, сьогодні воно зруйноване росіянами…