Зниклі з парламенту та України: куди поділася більшість нардепів від Донеччини

Коли у 2019 році Донеччина обирала своїх народних депутатів, ніхто не знав, що вже за кілька років регіон опиниться в епіцентрі повномасштабної війни. Але замість політичної стійкості виборці побачили від депутатів інше: втечі за кордон, складені мандати, кримінальні справи й зникнення з публічного простору.

Журналісти «Вчасно» з’ясували, хто залишив своїх виборців у найкритичніший момент, де нині перебувають ці політики та чим вони займаються після втрати мандатів.

Позачергові парламентські вибори 2019 року стали однією з ключових політичних подій новітньої історії України. Голосування відбулося 21 липня після того, як новообраний президент Володимир Зеленський під час інавгурації оголосив про намір розпустити Верховну Раду VIII скликання. Конституційний Суд визнав указ про дострокові вибори правомірним, і вже за два місяці країна отримала парламент нового складу.

Результати голосування кардинально змінили політичний ландшафт. Партія «Слуга народу» здобула одноосібну більшість — 254 мандати, що дозволило сформувати коаліцію без союзників. Водночас значна частина мажоритарних округів, зокрема на сході країни, залишилася під контролем представників інших політичних сил і місцевих еліт.

За підсумками виборів Донецька область отримала тринадцять представників у Верховній Раді, обраних в одномандатних округах № 45−52 та № 57−60 — на територіях, що напередодні повномасштабної війни залишалися під контролем України.

Хто представляв Донеччину у Верховній Раді IX скликання

За результатами позачергових виборів 2019 року в одномандатних округах Донецької області були обрані:

Муса Магомедов — округ № 45, висунутий «Опозиційним блоком».

Федір Христенко — округ № 46, висунутий «Опозиційною платформою — За життя».

Юрій Солод — округ № 47, висунутий «Опозиційною платформою — За життя».

Максим Єфімов — округ № 48, безпартійний.

Валерій Гнатенко — округ № 49, висунутий «Опозиційною платформою — За життя».

Андрій Аксьонов — округ № 50, висунутий партією «Порядок».

Руслан Требушкін — округ № 50, висунутий «Опозиційним блоком».

Олександр Ковальов — округ № 51, безпартійний.

Євген Яковенко — округ № 52, висунутий ВО «Батьківщина».

Вадим Новинський — округ № 57, висунутий «Опозиційним блоком».

Сергій Магера — округ № 58, висунутий «Опозиційним блоком».

Володимир Мороз — округ № 59, висунутий «Опозиційною платформою — За життя».

Дмитро Лубінець — округ № 60, безпартійний.

Однак уже протягом кількох років після виборів, а особливо після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році, склад цього представництва суттєво змінився. Частина депутатів достроково склала повноваження, інші фактично зникли з публічного простору, а окремі опинилися під санкціями або за межами країни.

Депутати, які достроково втратили мандат та довіру

Повномасштабна війна стала тестом на політичну відповідальність для мажоритарників Донеччини. Частина з них цей тест не пройшла — публічна активність зникла, а згодом зникли й депутатські мандати. У підсумку п’ятеро з тринадцяти обраних втратили не тільки парламентський статус, а й довіру своїх виборців.

Юрій Солод був обраний народним депутатом від одномандатного округу № 47 як кандидат від партії «Опозиційна платформа — За життя». Це була його друга каденція у Верховній Раді: вперше мандат він отримав у 2014 році від «Опозиційного блоку». У різні періоди працював у комітетах, пов’язаних із фінансовою політикою, банківською діяльністю, податковою та митною сферами.

Його політична кар'єра тривалий час була тісно пов’язана з дружиною — народною депутаткою кількох скликань Наталією Королевською. До обрання Солод займався бізнесом у металургійній галузі, зокрема був пов’язаний із підприємствами «Солур» та «Укрспецмет». У публічному просторі його ім'я неодноразово фігурувало в антикорупційних розслідуваннях: йшлося про можливий незаконний експорт кольорових металів, приховування майна в деклараціях і поширення проросійських політичних наративів. Окрему критику викликали систематичні пропуски пленарних засідань і низька парламентська активність.

Після початку повномасштабного вторгнення Солод фактично припинив публічну політичну діяльність. У 2022 році він не брав участі в роботі парламенту, а його остання активність у соціальних мережах датована квітнем того ж року. Уже в лютому 2023-го разом із Наталією Королевською він подав заяву про складення депутатських повноважень. 24 лютого 2023 року Верховна Рада достроково припинила його мандат.

Подальші згадки про політика пов’язані переважно з журналістськими розслідуваннями щодо перебування українських і російських посадовців в Об'єднаних Арабських Еміратах. Міжнародний проєкт Dubai Unlocked, заснований на витоку даних про власників нерухомості в Дубаї, зафіксував концентрацію елітного житла серед політиків, бізнесменів та осіб із корупційними чи санкційними ризиками. У цьому контексті медіа повідомляли про проживання Солода разом із родиною в ОАЕ та наявність у них дорогої нерухомості в Дубаї.

Водночас журналісти звертають увагу на подальшу бізнес-активність осіб, пов’язаних із родиною Королевської та Солода, на тимчасово окупованих територіях. За даними розслідування проєкту «Схеми», після повномасштабного вторгнення контроль над колишніми гіпермаркетами мережі «Епіцентр» у Луганську та Мелітополі перейшов до структур, пов’язаних із бізнесменом Олександром Якубовським. Нові компанії ведуть торгівлю вже за російським законодавством і користуються податковими пільгами так званої «вільної економічної зони» на окупованих територіях.

Журналісти також встановили, що Якубовський має тривалі зв’язки з політичним і бізнесовим оточенням Наталії Королевської: його партнером у низці українських компаній був її багаторічний соратник Олег Погодін, а співпраця велася і з братом екснардепки Костянтином Королевським у бізнес-структурах, зареєстрованих у Криму після анексії.

Сама Наталія Королевська після початку повномасштабної війни залишила Україну. У 2023 році її оголосили в розшук у межах провадження щодо недостовірного декларування майна: за даними слідства, йдеться про незадекларовані земельні ділянки на Київщині та нерухомість у Росії на суму понад 13 млн грн. Журналістські розслідування також фіксували її переміщення між Дубаєм і Москвою вже після оголошення підозри.

Максим Єфімов — народний депутат VIII і IX скликань, обраний у мажоритарному окрузі № 48 у Краматорську. До 2014 року він був пов’язаний із Партією регіонів, згодом працював у фракції БПП, а в парламенті IX скликання входив до депутатської групи «Довіра». Пізніше очолив групу «Відновлення України», сформовану переважно з колишніх представників забороненої ОПЗЖ.

8 грудня 2023 року Верховна Рада достроково припинила його депутатські повноваження за особистою заявою. Сам Єфімов пояснив це наміром зосередитися на роботі в прифронтовому Краматорську.

Політична діяльність Єфімова тривалий час поєднувалася з масштабними бізнес-інтересами в енергетиці, машинобудуванні та відновлюваній генерації. У рейтингу Forbes-2021 він посів 51-ше місце серед найбагатших українців зі статками близько 205 млн доларів. Серед ключових активів називалися «Донбасенерго», конгресно-виставковий центр «Парковий», підприємства важкого машинобудування та компанії «зеленої» енергетики, що працювали за пільговим тарифом.

Журналісти також звертали увагу на можливий зв’язок його бізнесу з активами, які раніше контролювалися родиною експрезидента Віктора Януковича. Йшлося, зокрема, про придбання «Донбасенерго», так званого «вертолітного майданчика» у Києві та вугільних шахт. За даними медіа, ці процеси могли супроводжуватися передачею енергетичних активів у Криму під контроль структур Олександра Януковича, хоча сам політик такі домовленості заперечував.

Окремий блок критики стосувався потенційного конфлікту інтересів у сфері енергетики та післявоєнної відбудови. ЗМІ повідомляли про лобіювання надбавок до «зеленого» тарифу, вигідних виробникам обладнання, пов’язаним із самим Єфімовим, а також про сприяння перемогам наближених компаній у тендерах на відновлення Донбасу. У деклараціях політика журналісти виявляли раніше не задекларовані корпоративні права, що ставало предметом антикорупційної критики.

Попри складання мандата, вплив Єфімова у промисловому секторі зберігся. Його підприємства залишаються серед найбільших у країні за оборотами, а частину виробництв релокували з прифронтового Краматорська на Закарпаття та залучили до оборонних проєктів — зокрема виробництва артилерійських систем і техніки розмінування.

Окрему увагу журналістів привертає зв’язок бізнес-орбіти Єфімова з підрядниками, які під час повномасштабної війни отримують багатомільйонні різноманітні контракти на Донеччині. За даними розслідувань медіа «Вчасно», у 2025 році Донецька обласна військова адміністрація оголосила закупівлі на ремонт і утримання доріг на суму понад пів мільярда гривень. Більшість завершених тендерів виграли компанії зі сталими зв’язками з місцевою владою та великим регіональним бізнесом, зокрема структури, пов’язані з енергогенеруючою компанією «Донбасенерго», співвласником якої є Єфімов.

Андрій Аксьонов — народний депутат IX скликання, обраний на довиборах 2021 року в одномандатному окрузі № 50 на Донеччині від партії «Порядок». До парламенту він прийшов із посади міського голови Добропілля та з багаторічним шлейфом політичних і кримінальних скандалів.

Ключовими для його репутації залишаються події 2014 року. За даними журналістських розслідувань і заяв правоохоронців, Аксьонов міг бути причетним до організації псевдореферендуму «ДНР» у селищі Новодонецьке, а також отримати російський паспорт після анексії Криму. Сам політик ці звинувачення публічно заперечував, однак інформація про можливе подвійне громадянство та контакти з окупаційними структурами неодноразово ставала предметом суспільної дискусії.

У 2017 році проти нього відкрили кримінальне провадження за підозрою в підробленні документів. За версією слідства, для приховування відсутності на робочому місці він використав фіктивний листок непрацездатності та незаконно отримував бюджетні виплати. Після неявки до суду політика оголосили в розшук. Згодом він повернувся в Україну, отримав запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, який пізніше замінили на особисте зобов’язання.

Попри ці обставини, у 2020 році Аксьонов знову став міським головою Добропілля, а вже у 2021-му переміг на довиборах до Верховної Ради. Складання ним депутатської присяги супроводжувалося протестами частини парламентарів — показником того, що політична токсичність його постаті нікуди не зникла навіть після обрання.

Після початку повномасштабного вторгнення публічна активність депутата майже зійшла нанівець. Окрім короткого звернення до виборців у перші дні війни, подальша системна робота в окрузі не велася: у відкритих джерелах відсутні дані про регулярну парламентську діяльність, гуманітарні ініціативи чи помітну участь у житті прифронтової території.

У січні 2023 року Аксьонов подав заяву про дострокове складення депутатських повноважень, і Верховна Рада її підтримала. Таким чином, його перебування у статусі народного депутата тривало менш ніж два роки та завершилося без відчутних політичних результатів для округу.

Після втрати мандата інформаційна присутність політика практично зникла. У відкритому публічному просторі відсутні достовірні відомості про його подальшу політичну, управлінську чи бізнесову діяльність, а також місце перебування.

Вадим Новинський — один із найвпливовіших представників проросійського політичного табору в українській політиці попередніх років — був обраний народним депутатом IX скликання по одномандатному округу № 57 у Маріуполі. До цього він уже двічі працював у Верховній Раді: спочатку як представник Партії регіонів, згодом — як депутат від «Опозиційного блоку». Його політична кар'єра розвивалася паралельно з масштабною бізнес-діяльністю: Новинський є засновником фінансово-промислової групи «Смарт-Холдинг» і співвласником значних активів у гірничо-металургійному, енергетичному, аграрному та суднобудівному секторах.

Його політичні позиції неодноразово викликали суспільну критику. Новинський виступав проти курсу на дистанціювання від Росії, підтримував риторику «мирних переговорів» із представниками окупаційних адміністрацій, голосував проти низки рішень, пов’язаних із протидією російській агресії, а також був публічним союзником Української православної церкви Московського патріархату та опонентом створення незалежної Православної церкви України.

Після початку повномасштабного вторгнення політична траєкторія Новинського різко змінилася. У липні 2022 року він достроково склав депутатський мандат, пояснивши це наміром зосередитися на гуманітарній і церковній діяльності. Верховна Рада підтримала його заяву. Після втрати мандата екснардеп залишив територію України та відтоді фактично не повертався до публічної політичної діяльності в державі.

Подальший розвиток подій відбувався вже у кримінально-правовій площині. Українська влада запровадила проти Новинського персональні санкції, а правоохоронні органи відкрили низку проваджень, зокрема за підозрами у державній зраді, розпалюванні релігійної ворожнечі та масштабному ухиленні від сплати податків. Суд заочно обрав йому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Паралельно відбувалися арешти активів, що оцінюються у мільярди гривень: під обмеження потрапляли корпоративні права підприємств, газ у підземних сховищах, портова інфраструктура, об'єкти нерухомості та інші елементи його бізнес-імперії.

За версією слідства, екснардеп міг підтримувати контакти з керівництвом Російської православної церкви та сприяти поширенню проросійських наративів через релігійні структури в Україні та за її межами. Сам Новинський ці звинувачення відкидає та заявляє про намір оскаржувати санкції й підозри в судах.

Руслан Требушкін — один із найбільш суперечливих представників політичної еліти Донеччини, чия кар'єра поєднала тривале перебування при владі, проросійський бекграунд, численні корупційні скандали та відсутність остаточних судових рішень по суті. Обраний народним депутатом України IX скликання у 2019 році в окрузі № 50 від «Опозиційного блоку», вже наприкінці 2020 року він достроково склав мандат і повернувся до місцевої політики, знову очоливши Покровськ.

До цього його політичний шлях формувався у Мирнограді та Покровську, де він пройшов шлях від бізнесу, пов’язаного з металобрухтом, і керівництва комунальними структурами до посад міського голови та впливового регіонального політика. Така багаторічна присутність у місцевій владі дозволила сформувати навколо нього стійку мережу політичних і бізнесових зв’язків, що неодноразово ставала предметом журналістських розслідувань.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії ця тривала публічна присутність фактично обірвалася. Після створення у вересні 2022 року Покровської міської військової адміністрації Требушкін зник із відкритого простору громади: його не бачили у місті, соціальні мережі перестали відображати будь-яку управлінську чи гуманітарну діяльність, а інформація про місце перебування залишалася невідомою.

Водночас формально зв’язок із посадою не був розірваний. Згідно з деклараційними даними, у 2022−2024 роках він продовжував отримувати заробітну плату міського голови. Офіційним поясненням вказувався простій, однак публічних свідчень виконання управлінських функцій або участі у житті громади за цей період не зафіксовано.

Останні деклараційні дані також свідчать, що поряд із доходом від Покровської міської ради Требушкін отримував заробітну плату від двох іноземних компаній — будівельної фірми у Мадриді та іспанського дилера з продажу авто. На останньому підприємстві Руслан Требушкін займає посаду механіка, про що він вказав у своїй декларації.

Лише у 2025 році Требушкін знову з’явився у медіапросторі — із відеозверненням до Президента України, записаним за кордоном і озвученим російською мовою, із закликами до «мирних переговорів». Після тривалого мовчання та відсутності в громаді така поява викликала різку суспільну реакцію й була сприйнята не як повернення до управління, а радше як спроба політичної реанімації власної публічності.

Сам посадовець публічно повідомляв, що перебуває у Брюсселі, звертаючись до українських біженців у Європі. У відеозаписі він розповідав про центр реєстрації переселенців у бельгійській столиці та можливості отримання допомоги.

Крім того, попри фактичне зникнення з публічного управління, попередні журналістські розслідування «Вчасно» вказували на можливе збереження впливу політика через мережу пов’язаних підрядників у будівельній і дорожній сферах Донеччини. Частина компаній, що отримували багатомільйонні бюджетні контракти, мала спільні бізнесові, родинні або політичні зв’язки з його оточенням, користувалася орендованою технікою афілійованих структур і з’являлася на ринку після згортання діяльності попередніх підрядників. Сукупність цих обставин формувала підозри щодо неформального контролю над частиною бюджетних потоків навіть за відсутності формальної посади після початку повномасштабного вторгнення.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Таємниці успіху найулюбленішої фірми комунальників Донеччини — «Юніотрансбілдінг»: злиття бізнесу та політики.

Інші траєкторії: омбудсмен і незавершений мандат

Не всі народні депутати від Донеччини, які втратили парламентський статус після початку повномасштабної війни, зникли з політичного простору або опинилися в центрі кримінально-правових скандалів. Для частини з них завершення депутатських повноважень стало наслідком інституційних змін або особистих обставин, що сформували іншу логіку політичної присутності.

Показовим прикладом є Дмитро Лубінець — мажоритарник округу № 60, який працював у Верховній Раді двох скликань. Після 24 лютого 2022 року він не залишив державну службу, а перейшов до загальнонаціональної правозахисної інституції: у липні 2022 року парламент призначив його Уповноваженим Верховної Ради з прав людини, що автоматично припинило його депутатські повноваження.

Іншою є траєкторія Володимира Мороза — народного депутата IX скликання, обраного в окрузі № 59. Його політичний шлях формувався переважно в системі місцевого управління та енергетичної інфраструктури регіону: від роботи на Курахівській ТЕС і в будівельних структурах до посад у районній адміністрації та військово-цивільній владі Мар'їнського району. У парламенті він працював у комітеті з питань енергетики та житлово-комунальних послуг, а після заборони ОПЗЖ приєднався до депутатської групи «Відновлення України».

На відміну від більшості мажоритарників Донеччини, завершення його парламентського шляху не було пов’язане ані з добровільним складанням мандата, ані з політичною еміграцією. 21 квітня 2025 року Володимир Мороз помер, фактично перервавши свій депутатський термін.

У результаті з 13 народних депутатів, які представляли інтереси Донецької області у Верховній Раді, залишилось всього 6.

Повномасштабна війна стала моментом істини для політичного представництва Донеччини. Саме в цей час мало проявитися головне призначення мандата — відповідальність перед людьми, які живуть під обстрілами.

Однак значна частина обраних у 2019 році мажоритарників не залишилася поруч зі своїми виборцями. Достроково складені повноваження, виїзд за кордон, кримінальні провадження або повне зникнення з публічного простору призвели до фактичного ослаблення голосу регіону у Верховній Раді саме тоді, коли він був потрібний найбільше.

Як результат, прифронтовий регіон залишився без повного представництва у парламенті саме тоді, коли це було потрібно найбільше. Чи зробить суспільство з цієї історії висновки — покаже наступний виборчий цикл.