Аліна Євич

Про порятунок речей із Покровська вже понад три місяці не йде мови. Єдине, що можуть робити поліцейські - спробувати врятувати людей та тварин, при цьому кожні 50−100 метрів забігаючи в підвали, щоб втекти від десятків дронів, які полюють за кожною людиною, яку через дрон бачить російський оператор.

Прифронтовий Лиман на Донеччині за останні місяці наступу росіян значно змінився. Умови, в яких люди жили ще пів року тому, тепер здаються чи не кращими, ніж зараз — оскільки було значно менше обстрілів, а відповідно — і шансів загинути від ворожого дрона чи ракети. Нині ж вихід за водою чи гуманітаркою перетворюється на щохвилинну спробу втечі від атакуючого дрона, розповідають лиманці журналістам «Вчасно».

Військовослужбовці зауважують: після ставлення, з яким вони зустрічаються в тилу після прифронтової Донеччини, у багатьох з’являється бажання якнайшвидше повернутися до ЛБЗ. Попри ракети — до людей, які розуміють цінність того, що вони роблять.

На Покровському напрямку ситуація погіршилася відразу, щойно з’явилася «зеленка», в якій тепер більш вдало переховуються не лише окупанти, а і їхня техніка. Кількість дронів у небі шалена — зокрема, на оптоволокні, які через постійний режим «полювання» унеможливлюють не лише довезення бійців до позицій, а в рази ускладнили логістику.

Нагальні питання військової служби в Україні, на що зараз суспільство та влада закривають очі, згодом може визріти в серйозну проблему. Чому вже зараз треба змінювати кольори посвідчення УБД, що обурює бійців у неспроможності Мінцифри та з яких причин медалі за героїзм наздоганяють захисників здебільшого в могилах — у відвертому, однак анонімному інтерв'ю офіцера з Покровського напрямку.

Селище Миколайпілля у Дружківській громаді перебуває віддаль від фронту: з боку Часів Яру до нього — 19 кілометрів, з боку Торецька — понад 20. Кілометраж, який раніше був безпечним для донеччан, сьогодні досяжний для російських дронів, які б’ють не прицільно, а аби куди. Це є вироком для цивільного населення Донеччини, серед яких — родини з дітьми.

«Я росіянам давати не буду», — категорично каже секс-працівниця Руслана з Добропілля Донецької області, яку добре знає не лише весь регіон, а й ті, хто приїжджає на Схід. Попри те, що клієнтів у неї багато, жінка чітко обмежила своє коло «споживачів» — чоловіки лише з українськими поглядами.

21 травня 2022 року, за даними Генштабу ЗСУ, Маріуполь був повністю окупований збройними силами рф. Цьому передувала відчайдушна боротьба за місто та страшна агонія мешканців, які масово гинули від російських бомб та снарядів. За попередніми даними, кількість вбитих сягає понад 20 000 осіб. Однак це не остаточна цифра.

Подружжя поліцейських зізнається, що вони навіть не виїжджають із Лимана Донецької області, який особливо ретельно обстрілює російська армія. Не можуть покинути людей — адже ті їх знають, довіряють. І за першої ж потреби біжать саме до правоохоронців.

Чотиримісячна російська окупація у 2022 році, масштабна пожежа після обстрілу рф у 2024 році, ризик опинитися знову «під росією» — в таких умовах живе сьогодні селище Ярова Лиманської громади на Донеччині. Найбільше люди бояться повернення окупантів, адже згадки про окупацію у всіх страшні.

Псевдореферендум 11 травня 2014 року на Донеччині та Луганщині став однією з ключових подій так званої «руської весни», яка призвела до війни в Україні, загибелі тисяч людей та економічного краху східних регіонів.

Учора впродовж доби на Покровському напрямку окупанти понад 50 разів намагалися прорвати нашу оборону. До ночі тривали 6 боєзіткнень, а деякі евакуаційні авто досі не можуть проїхати, аби врятувати важкопоранених бійців — по них окупанти цілять з усього арсеналу, який є в наявності.

В Україні будь-який громадянин, який має інвалідність або потребує стороннього догляду, може залишити прохання на переміщення у заклад, де про нього піклуватимуться — безкоштовно чи за часткову оплату, якщо мова про державні установи. Однак реальність диктує інакші правила — й людей держава або «не помічає» без звернень, або їм доводиться місяцями чекати на ліжкомісце. Інакший варіант — сплачувати немалі суми (які подекуди перевищують у кілька разів їхні пенсії) за місце у приватному закладі.