«Я росії тут не хочу — вона тільки вбиває»: як живе прифронтовий Краматорськ на відстані 12 км від лінії зіткнення
РепортажіРосійські окупанти вже прицільно обстрілюють Краматорськ Донецької області. Знаючи, що під атаки підпадають цивільні, росіяни щодня здійснюють дронові та ракетні нальоти, скидають авіабомби на багатоповерхівки й приватні будинки.
«Сіра зона» з боку Дружківки щотижня все ближче до Краматорська. Місто, яке розташоване за 12 кілометрів від лінії зіткнення, щодня без винятків потерпає від атак ракет та авіабомб, нальотів дронів, які атакують будинки, машини й цивільну інфраструктуру. Місцеві моніторингові канали працюють цілодобово і майже без затишшя. Безпекова ситуація погіршується щодня.
Центр міста, який ще кілька місяців тому був відносно цілим, упродовж останніх двох тижнів потерпає від обстрілів. Атака, яку окупанти спричинили 11 березня додала нових руїн, а людям — зруйнованих стін їх житла.
На околицях Краматорська вже кілька тижнів встановлені попереджувальні знаки про те, що це — небезпечна територія, незахищена від нальотів ворожих FPV. І хоч ціна нехтування цими попередженнями — людські життя, цивільні все одно лишаються у прифронтовому місті, чіпляючись за надію, що фронт дивом зупиниться, не поглинувши Краматорськ. Журналісти «Вчасно» бачили, як біля лінії зіткнення виживають люди, які плекають надію лишитися удома.
«Що це за „звільнення“, коли тебе у твоєму ж ліжку хочуть вбити…»
Щоранку після кожного нічного обстрілу Краматорськ оживає гулом техніки, яка виїжджає на ліквідацію наслідків, і перемовинами комунальників. Між собою люди розмовляють неголосно, ніби буденно обговорюючи те, що пережили кілька годин тому.
«Я думала, не доживу до ранку. Воно перший раз як „бахнуло“, я аж у коридор вийшла. Постояла трохи, наче тихо. Тільки лягла — чую: летить. До ранку не змогла заснуть», — розповідає одна з комунальниць своїй колезі, прибираючи вибите скло з вікон будинку.
Нічний обстріл 11 березня налякав значну частину місцевих мешканців. Окупанти обстріляли центр кількома фугасними авіабомбами, скерувавши їх туди, де розташовані виключно цивільні забудови, житлові будинки, заклади харчування й магазини. У краматорців, які живуть в цьому мікрорайоні, вибухова хвиля вибила скло у вікнах, подекуди навіть відчинила міжкімнатні двері.
«Я живу біля парку, трохи подалі звідси. У мене вікна лишилися, але їх вибуховою хвилею відкрило. Я прокинувся о четвертій ранку від вибуху і не знав, що далі буде. Пройшло 40 хвилин — і знову вибух! Зараз бомба тут впала, а завтра вона впаде у мене», — розповідає події пережитої ночі Євгеній, мешканець Краматорська.
Чоловік показує уламки від авіабомби, які зібрав на центральній площі. Сліди від їх розриву залишилися і на стінах будівель, і на плитці. Все це — чергове нагадування, що росіяни не шкодуватимуть вибухівки навіть на цивільних мешканців, яких ще у 2014 році нібито почали «рятувати». Євгеній емоційно жестикулює: якби навіть найменші знайдені уламки потрапили в тіло людини, шансів її врятувати майже не було б. А такими смертельними снарядами окупанти прицільно обстрілюють мікрорайони, які ще густо заселені цивільними: дорослими та дітьми.
«Я руський, але в росію не хочу. Я тут народився й виріс, а туди не хочу. Бо на**ра мені треба такі, вибачте на слові, „освободітелі“? Якщо ти поліз „звільняти“, то звільняй, а не трощи місто! Одні руїни від міст після їх „звільнення“ лишаються. Покровськ, Бахмут — їх же немає! А вони кажуть, що звільнили. Кого? Та нікого! Територію лише. А щоб відбудувати хоча б частину мікрорайонів, ті знищені будинки, треба щонайменше 30 років. Це офіційна інформація самих російських посадовців, які приїжджали дивитися на результати „звільнення“ і злякалися того, що побачили. А чи проживу я ті 30 років? Ні, і близько. А скільки вони ще розваляють. От що коять, тварюки», — обурюється краматорець.
Біля будинків, які постраждали через обстріл, збираються десятки людей. Уламки скла під ногами вони прибирають разом із комунальниками, оскільки тих бракує. Щодня вони залучені не лише в ліквідацію наслідків атак, а й у прибирання міста від сміття, сухої трави та підготовку Краматорська до весни. Людей обмаль, тому місцевим доводиться допомагати своїми силами.
Ходити під вікнами будинків, поруч з якими був приліт, небезпечно: з верхніх поверхів сиплються уламки скла й бетону, люди викидають кілограми сміття, які раніше були віконними рамами, посудом чи частинами інтер'єру. Що чекатиме на пошкоджені оселі далі - невідомо. Все, чим можуть допомогти постраждалим краматорцям — забити вікна фанерою або плівкою.
Подружжя, яке живе на першому поверсі пошкодженого будинку, від самого ранку викидає з вибитого балкону скло. Чоловік розповідає, що надії на те, що квартира вціліє (як через погоду, так і через обстріли) майже немає. Комісія, яка невдовзі приїде для обрахування збитків, теж навряд допоможе. Все, що можуть зробити представники — зафіксувати пошкодження, аби люди подали заяву на програму «єВідновлення».
«Чекаємо… Будемо чекати, поки приїде комісія. Ще не знаємо, що вони нам скажуть, але що вони можуть… Нічого. Подивляться, що будинок розбитий, запишуть це в акт. А нам самим треба буде вирішувати, що робити далі», — каже чоловік, струшуючи скло з віника, яким замітає підлогу на балконі.
79-річна мешканка Краматорська Зоя Григорівна була вимушена повернутися з західної України в Краматорськ через ракетні обстріли у березні. Вибухова хвиля вибила вікна в її квартирі, тож довелося брати квитки і їхати під дрони та ракети, аби «забити» вікна й повернутися до дітей на Львівщину.
Ледь не плачучи, вона оглядає квартиру й зізнається: відчуває, що навряд повернеться сюди жити, хоча все життя провела у Краматорську, прцювала викладачкою в інституті.
Бізнес не витримує обстрілів, наслідки яких доводиться прибирати за власні кошти
Разом із житловими будинками, частина яких щоночі лишається без вікон і дверей, у Краматорську страждає й бізнес. Деякі підприємці вже пакують речі й зачиняються або переїжджають у сусідні регіони. Ірина, власниця кав’ярні, яка ще на початку лютого постраждала від вибуху, пояснює: їй довелося за свій кошт склити вікна в закладі, прибирати, закуповувати нову техніку замість тієї, яку «побило» уламками. Ремонт і закупівля обійшлися у 60 тисяч гривень, які тепер необхідно бодай «відбити». Проте чи вдасться це зробити — вона сумнівається.
«Одна ракета прилетіла ще наприкінці літа, у мене не лишилося вікон — вибух був такий, що будинок знесло. Потім прилетіла авіабомба поруч восени, тепер сусідній район обстрілюють. Навіть якщо нас не зачепить, людям страшно. Коли боїшся за своє життя, стає не до кави», — пояснює Ірина.
Жінка додає, що останніми місяцями вона всерйоз розглядає потребу релокувати бізнес на Дніпропетровщину або взагалі зачинити кав’ярню. Попит у Краматорську знизився порівняно з літом або періодом на початку осені. Кожний обстріл ситуацію ще більше погіршує.
Оксана, власниця флористичного магазину «Le Buton», додає: з наближенням фронту все більше людей виїжджають, продажі падають. Поки що на місці підприємців утримує розуміння, що вони не просто намагаються щось продати, а дають роботу місцевим мешканцям. Проте коли лінія зіткнення посунеться ще ближче і в місті стане трохи небезпечніше, аніж зараз, доведеться зачинятися й виїжджати. Тим паче допомоги від адміністрації міста після обстрілів немає жодної - лише підняття вартості оренди та тарифу комунальних послуг.
«Наші працівники з нами вже не один рік, але всі орієнтуються на те, в яких умовах зможуть жити. Враховуючи, в яких реаліях ми живемо, немає гарантій, що завтра всі вийдуть на роботу. Ми розуміємо, що скоро люди зберуть речі й поїдуть звідси через обстріли. Наші працівники, як і ми, живемо одним днем», — каже підприємиця.
Краматорськ — останній тиловий хаб Донеччини, але вже стає смертельно небезпечним
Краматорськ — місто, куди евакуюють людей з інших прифронтових населених пунктів. Сьогодні це здебільшого Дружківський напрямок. Хоча зараз люди не лишаються в місцевому шелтері наніч — волонтери того ж дня везуть їх бодай у сусідні області, оскільки ночівлі в Краматорську небезпечні.
На один з основних пунктів волонтери звозять тих, хто нарешті наважився на евакуацію. Це люди, які чекали до останнього і сподівалися, що війна до них не дійде. Здебільшого це пенсіонери та люди з обмеженими можливостями. Але окупанти нещадні - знищують усе навколо себе. Місто Дружківка, яке ще півроку тому було прийнятним для життя, сьогодні вкрай небезпечне. Спокійні евакуційні рейси сюди вже закінчилися. Кожен виїзд волонтера за людьми — ризик для життя.
Евакуйованих з цього напрямку привозять у Краматорськ та передають іншим волонтерам, які везуть людей далі. З білью та сльозами люди покидають рідну Донеччину.
Прямує з Краматорська на Харківщину чергова родина з Дружківки. Поруч із кількома пакетами з найнеобхіднішими речами поволі ходить 12-річний лабрадор Марсель. Господарі забрали його з собою в евакуацію, хоча пес старий і хворий. Він кульгає біля своєї господарки, навіть не усвідомлюючі, наскільки йому пощастило з сім'єю, адже багато домшніх тварин люди залишають напризволяще.
«Чоловік би покинув у Дружківці все: і речі, і техніку якусь, але не Марселя. Без нього він би нікуди не поїхав. Тому евакуюємося всі разом: я, чоловік, Марсель і наша кішка. Нікого не залишили, хоча й речей забрали дуже мало», — каже мешканка Дружківки, яка залишає позаду не тільки свій будинок, а майже все життя.
А тим часом господаря собаки волонтери завантжують у медичний бус, адже сам чоловік не може самостійно ходити.
Волонтер гуманітарної місії «Проліска» Євгеній Ткачов, який сьогодні евакуює сотні людей з Дружківського району, знизує плечима: «сіра» зона неухильно насувається на Краматорськ. Тож невдовзі люди, які спостерігають за евакуацією з сусідніх міст, будуть вимушені так само покидати свій дім, тікаючи від полювання ворожих дронів.
«У мене часто питають, що найважче в евакуаціях. І я вам скажу, що це не лежачі старенькі, яких треба зносити на ношах із верхніх поверхів, не втечі з-під дронів, навіть не обстріли. Найважче — упродовж години, поки я везу людей, слухати їх жаль та біль. Бо вони виїздять з рідненького житла, розуміючи, що ніколи туди не повернуться, а попереду — лише „порожнеча“ і в більшості випадків існування, а не життя. Тому вони іноді навіть не плачуть, а виють та волають», — каже волонтер.
Про евакуацію з самого Краматорська місцеві намагаються не думати. Багато хто каже: «Може все ж не дойдуть сюди? Може вистоїмо?». Але ті, хто приїхав сюди з Бахмуту, Покровська або інших міст, лише зітхають і відповідають: «Ми теж так думали і трималися до останнього».
Реальність дуже жорстока — основною ціллю для окупантів у 2026 році залишається Донеччина, а саме — Краматорськ та Слов’янськ. І всі це розуміють, хоча і не хочуть вірити. Тому у повітрі висить напруга та очікування гіршого. Ввечері місцеві виходять гуляти вулицями Краматорська та вдихають повітря глибше, щоб запам’ятати запах рідного дому, вдивляються у кожну деталь, розуміючи її ціну.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!