Копав могили, щоб заробити на евакуацію: як волонтер з Краматорська рятує людей з «сірої зони» під прицілом FPV

«Сьогодні евакуюємо десятьох. Дев’ятьох відвозимо на автобус до Лозової, а одна заявка адресна, в Краматорську. І вона погана. По-перше, це буде мільйон і кілька тисяч речей, які забиратимуть з собою. По-друге, через кілька місяців ми знову будемо їх вивозити, просто уже з Краматорська й невідомо куди», — пояснює волонтер Богдан Зуяков, виїжджаючи на центральну дорогу міста.

Однією рукою він тримає кермо, іншою — телефон, на який постійно телефонують незнайомці з обстріляної частини Краматорська. За день він розмовляє з понад 200 людьми, і це виснажує більше, ніж дорога в пекло, якою ми їдемо забирати людей з території ураження дронів. Ті висять цілодобово, а білий евакуаційний бус — «жирна» мішень для ворожих пілотів, що і додає ризиків. Тим паче коли всередині сидить американець, який приїхав в Україну допомагати боротися з окупацією, волонтер, який вивозить людей із пекла, і журналісти. Тож, як відбувалася евакуація з Дружківки, яку вбивають російські безпілотники — бачили журналісти «Вчасно».

Подружжя, яке рятувалося зі спаленого будинку в Костянтинівці, знову вимушене тікати — уже з Дружківки

З перших метрів траси Краматорськ-Дружківка Богдан серйознішає. На дорозі подекуди лежать обвалені стовпи для сіток, в деяких місцях вона розвивається на вітрі, тож доводиться пригальмовувати. Детектор дронів пищить ще до того, як на горизонті видно блокпост — пропуск в місто, з якого вже давно слід було виїхати цивільним.

«Дрони літають, кілька відразу, мабуть. Бо тут кілька рядків. Це погано», — з дещо нервовою посмішкою каже англійською Бен, поки Богдан видивляється, чи не видно безпілотників у небі. На щастя, їх не видно, а металевий брязкіт у бусі не дозволяє почути вибухи, які в той момент лунають у Дружківці. Орієнтовно в той самий час російські терористи атакують два багатоповерхові будинки.

У Дружківці рятувальний бус навряд окупанти жалітимуть, тому швидкість пересування містом максимально швидка. Принаймні наскільки це можливо, враховуючи пішоходів, які в центрі міста йдуть посеред дороги. На пішохідних доріжках лежать кабелі, уламки машин і дронів, цегли з будинків і скло, тому на багатьох ділянках дорогу доводиться ділити з людьми. Ті, слід зазначити, не дуже поспішають, хоча детектор дронів верещить про наявність кількох БпЛА над містом.

«Шаленство. Ці люди просто йдуть, хоча над нами літають дрони! Я не можу зрозуміти, як вони не бояться. Я, звісно, не боюсь, але трохи моторошно», — сміється американець.

Це характерна особливість Костянтинівсько-Дружківської агломерації: цивільні переконані, що з ними нічого не станеться, їх не зачеплять. Щоправда, змінюють свою думку, коли на їх очах дрони атакують мирних, які просто йшли вулицею.

«У Костянтинівці такої організованості, як, наприклад, у Миколаївці, уже з весни не було. Коли за людей починають дзвонити їхні рідні й просять евакуювати — все. Це етап неповернення, після якого кожна заявка — спори, спроби переконати людей виїхати, прокльони, бо вони не хочуть нікуди, навіть якщо їх про це молять діти або онуки. І в Дружківці таке саме. От у Костянтинівку, наприклад, люди пішки поверталися після того, як ми їх вивозили звідти. У мене така чуйка, що і з Дружківкою таке буде», — каже Богдан

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Внаслідок сьогоднішніх обстрілів Дружківки 4 людини загинули та 13 поранені

Для американця Бена зруйновані будинки й спалені обабіч дороги машини виглядають досить моторошно. Він професійно розрізняє, що спалили дрони, а що зруйнували ракети, і постійно моніторить екран детектора. Коли на зображенні з’являються обриси міста, схожі на ті, якими їдемо ми, Богдан пришвидшується й заїжджає у двір, намагаючись заховати машину. З неба її все одно видно, але ми на місці - біля багатоповерхівки, звідки потрібно забрати подружжя. Уночі неподалік був приліт дрона. Тепер вікна зяють чорними незаскленими дірками, але звуків забиття їх фанерою немає. Імовірно, в тутешніх будинках лишилося настільки мало мешканців, що лагодити чи закривати вікна вже нікому.

За пів року окупанти відібрали дім уже вдруге

Подружжя, по яке приїхав Богдан Зуяков, очікувано неготове. Речі запаковані, але їх потрібно знести вниз, крім того — передивитися ще раз ті, які вони лишають у квартирі. І головне завдання — зловити кішку, яка налякана трьома новими людьми на своїй території.

Мешканка Костянтинівки, яка вперше стала переселенкою пів року тому, бідкається навколо стосу книг, які вона з чоловіком вивезли з потрощеного дому. Пропонує і російську літературу, й перекладені американські твори. Врешті, всі відмовляються, тому книги лишаються у дружківській квартирі на восьмому поверсі, що дуже засмучує Олену.

«Я ж знаю, що вони з цими книжками пороблять, варвари. Повикидають або попалять в кращому випадку. Шкода», — пояснює жінка.

Подружжя виїхало з Костянтинівки 21 липня з руїн свого дому. Більше їхати їм було нікуди, крім як Дружківки — були впевнені, що сюди війна вже не дійде, тож тут вони зможуть жити. Хоч не вдома, але біля його завалів. Чоловік із дружиною вірили, що до зими війна стихне, тому невдовзі вони зможуть повернутися додому, щоб відбудувати понівечений будинок. Але ще коли жили в Костянтинівці - до останнього вірили, що війна не дістане до їх дому. Однак не просто дістала, а ледь не позбавила їх життя.

«Три ночі ми спали на лавці у Костянтинівці, бо у нас вся хата погоріла, нічого не залишилось. Нам пощастило, що тоді були на вулиці. Будинок дрон розбив на цеглини. Навіть говорити про те не хочу…» — зі слізьми на очах каже жінка.

Сьогодні подружжя їде далі, бо жити у Дружківці більше неможливо: немає ані світла, ані опалення. З речей, які пара таки забирає з собою — кішка, яку вивезли ще з рідного дому, і кілька сумок з одягом і гуманітаркою. Бен, несучи речі, важко зітхає: в кожній сумці щонайменше 15 кілограмів продуктів і особистих речей.

«Це трохи не той спортзал, до якого я звик, але завдяки цим людям я відчуваю, що тримаю себе у формі. Я сильний! І я мужній. Дякую цим людям, що вони ще книги не брали», — сміється американець, виносячи третю сумку до буса.

Попереду його та Богдана чекає найбільша сумка — в клітинку, вагою не менш як 40 кілограмів. У ній зібрана гуманітарка, яку пара ще планує використовувати: консерви, крупи, багато цукру й олії. Богдан Зуяков, закидаючи її в бус, сміється: судячи з ваги, всередині ще когось везуть. Це майже костянтинівсько-дружківська традиція: рятувати свою кравчучку й гуманітарку.

Коли обурену кішку пара таки ловить і виносить на вулицю, утрьох вони майже мовчки сідають у машину. Очі в обох вимушених переселенців вологі - у Дружківці лишилася їхня надія повернутися додому. Куди далі, після шелтера в Лозовій — поки що не знають.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Я теж вішаю білі ганчірки на машину. Шкода, не рятують»: у Миколаївці просяться на евакуації через спалені машини й квартири

Дорога ціна евакуацій, про яку не здогадуються ті, кого вивозять з пекла

Коли після чотирьох рейсів ми з Богданом і Беном повертаємося в Краматорськ, на годиннику вже четверта вечора. Після того, як ми відвозимо крайніх на сьогодні мешканців Дружківки — батька з сином на автобус до Лозової, і чоловіка, який житиме у доньки в Краматорську — Богдан їде по драбину до небайдужої мешканки Краматорська. Бен у той момент з радістю розповідає, як за пів години спатиме, потім прокинеться, щоб поїсти, і знову засне. Але розпорядок дня Богдана ще довго не дозволятиме йому відпочити, бо запланованої роботи — до ночі. Драбина (а ще інструменти) йому потрібні, щоб кілька годин забивати плитами вибиті вікна нічною атакою.

Увечері він повернеться додому вже затемно. Повечеряє (до речі, це єдиний повноцінний прийом їжі за увесь день, бо евакуював людей він впроголодь), і ляже спати під звуки пікетуючих дронів до шостої ранку. Наступного дня — такий самий ранній під'їзд і нова «порція» евакуацій. Грошей, які допомагає збирати Бен, вистачає зараз на паливо. Проте на обладнання, ремонти машин, заміну пробитих коліс потрібно немало. Через це донедавна Богдан Зуяков копав могили для ритуальної служби.

«Я копав могили, заробляв так. О 5−6 ранку їхав на евакуації, після дев’ятої ранку — їхав копати могили. Коли закінчував — їхав до людей затягувати вікна. І увечері повертався додому, коли й інші повертаються з роботи. Бо треба заробляти, щоб були гроші на евакуацію. Для моїх людей, інших волонтерів, я роботу знаходжу. Бо задача керівника — забезпечити їх, виплачувати зарплату. Я з тих грошей нічого не отримую, бо в мене бракує часу бути присутнім і включеним у ту роботу. Мені вистачало того, що отримував, коли працював у ритуальних послугах. Так, хочеться більше, бо гроші ніколи не зайві. Завжди є щось, що потрібно купити для евакуації, з інструментів тощо. Але зараз я орієнтований більше на допомогу людям, аніж на себе, тому більш-менш вистачає», — пояснює весь перелік своєї зайнятості 26-річний волонтер.

На півдорозі до мрії стати мером: жартівливий погляд волонтера на тих, кого рятує з прифронту

«Броні» у Богдана зараз немає. Сподівається, що з цим питанням вдасться щось вирішити, бо він не завжди впевнений, що його не зупинять і не заберуть. Особливо сильно хвилюється, аби це не сталося тоді, коли він їде евакуйовувати людей чи вже вивозить їх у Краматорськ.

З широкою посмішкою Богдан Зуяков додає, що має мрію: стати мером свого Краматорська. Знання міста у нього вже є, довіра від людей також. Хоча надія, що місто вціліє, згасає щодня, він сподівається, що війна закінчиться до того, як від Краматорська залишаться окуповані руїни.

«Колись я хотів би піти в політику, щось змінювати для людей. Бо інколи дивишся на їх проблеми й розумієш, що розв’язати це питання — треба фігня часу. Але для цього потрібні зв’язки й мінімальна влада. У мене поки що такого немає, тому… евакуйовую людей і забиваю бабусям вікна фанерою. Так сказать, працюю з основним електоратом. Потім буду вивозити й відразу бланки голосування даватиму, щоб підписували. Так і президентом стану. Заживу-у-у-у…» — сміється волонтер перед тим, як і справді поїхати до пенсіонерки, забивати її вибиті вікна плитами.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди самі просяться, щоб їх вивезли: чим евакуація з Миколаївки відрізняється від рейсів у Дружківку