«Місце, куди приходжу до сина, бо могили немає»: меморіал, присвячений загиблим бійцям, став місцем пам’яті безвісти зниклих донеччан

Стихійний меморіал на Майдані Незалежності в центрі Києва став для тисяч родин сакральним місцем. Сім'ї й побратими загиблих воїнів, які через нюанси законодавства визнані безвісти зниклими, приходять до меморіального комплексу «побути разом» зі своїми героями. Сьогодні Майдан став неофіційним місцем спокою для душ, які війна не дає поховати за звичаєм.

«Я хотів, щоб побратими були в якомусь світлому місці, а не в багнюці з кров’ю»

Олександр, побратим загиблих братів із Донеччини Івана та Дениса, понад 10 хвилин стоїть перед «алеєю» прапорців 37 бригади. У її рядах — два прапори, які він встромив у землю два місяці тому, коли вирвався у відпустку. За кілька тижнів до того у бою загинули його побратими. Чоловік каже, що ніхто з них, ідучи служити, не уявляв, яке пекло доведеться пережити на Олександрівському напрямку, що межує з Донеччиною. До того вони служили в іншій бригаді на сході, разом пройшли бої за Маріуполь і дивом змогли оминути полон. Проте у 2025 році обидвоє, будучи операторами БпЛА, загинули. Їх тіла лишилися на лінії зіткнення, тож забрати побратимів звідти неможливо.

«Ми завжди були разом, але того дня я поїхав на інше завдання, а вони мали заступити на зміну й повернутися за тиждень. На жаль, дрон прилетів ще в перший день. Шансів не було, на них полювали», — каже військовий.

Тепер Олександр, приїжджаючи в Київ, щоразу приходить до них «поговорити» на Майдан. Проходить лабіринтом з прапорців, кілька разів повертає ліворуч, і опиняється перед синьо-жовтою алеєю. Хоч прапорців щоразу більше, він досі знаходить серед них ті два, які сам залишив.

«Якби я на власні очі не побачив того, що побачив, ніколи б цього не зробив. Це наче остаточне прощання і визнання, що вони більше не на цьому світі. Я з цим змирився, але мені треба місце, де вони будуть… Не знаю, десь, але не там, не в тому багні й крові. Коли я думаю про Ваню й Дена, я знаю, що вони спочивають тут, серед своїх. Принаймні поки що, поки їх не вдасться повернути й попрощатися з ними насправді», — пояснює Олександр.

«Я навіть не знала, що моя дитина загинула. Молилася за нього, щоб він був здоровий, у полоні…»

Рідні, які приходять сюди віддати честь героям, знають, що їх чоловіки чи брати вже не повернуться. Багато хто загинув на очах побратимів, але навіть їх свідчення не дозволяють визнати цих військових загиблими. Тому родинам доводиться чекати або на зсув лінії фронту, після чого останки бійців спробують розшукати та забрати, або на обмін тілами полеглих, якщо це уже зробили окупанти. І те, й інше може відбутися через роки. Тож поки герої не визнані загиблими й не мають місця спочинку, родини навідують їх на Майдані.

Одна з жінок, яка з заплаканими очима розглядає меморіал — переселенка з Донеччини, яка через окупантів втратила сина. Інга приїжджає з Черкащини до Києва лише щоб постояти біля синьо-жовтого прапорця з іменем свого сина, який назавжди лишився під бетонними уламками «Азовсталі».

«Сина убили в Маріуполі. Він на „Азовсталі“ отримав важке поранення, 16 квітня помер. Його перенесли до інших хлопчиків, які загинули, в окреме приміщення. А потім був обстріл, все обвалилося: бетон, метал… Сина там і похоронило. Потім у тій частині заводу ще й пожежа була страшна, все випалило. Я про це не знала, сподівалася, що він у полоні. Але у 2025 з полону повернули його друга, Тимофія. Він мене сам знайшов і розповів, як усе сталося. Я надіялася, що хоча б на обміні тілами поверну його. Але в Координаційному штабі сказали, що вони ніяк не можуть вплинути на те, кого росіяни віддадуть, навіть якщо це вже мертвий військовий. А мама іншого хлопчика, який служив у підрозділі сина, каже, що їх не повернуть. Вона ще у 2022 році знала, що її син помер. Писала навіть росіянам», — розповідає журналістам «Вчасно» Інга Грищук, мама безвісти зниклого Єгора Пустовойта родом із Ясинуватої.

Мама загиблого героя боїться, що через обвал тіла багатьох хлопців не вдалося дістати. Принаймні ще під час того, як наші захисники виходили в «почесний полон», росіяни та представники «Червоного хреста» заявляли, що рештки загиблих лишилися у стінах «Азовсталі» в такому вигляді, що ідентифікація неможлива. Зараз Єгор Пустовойт визнаний зниклим безвісти, хоча Інга змирилася з тим, що сина немає в живих. Але допоки не може його поховати — приходить на Майдан до прапорця, який поставила торік.

«Мені так болить, що я навіть попрощатися не змогла. Навіть не знала, що моя дитина померла, молилася за нього, щоб він у полоні був, здоровий. А він невідомо де. Я навіть попелу ніколи не отримаю. Тому цей прапор — це наче місце, де його душа зберігається. Поруч його побратими, вони всі разом тут. Він був дуже відкритий, з усіма дружив, з дитинства був у колі друзів. І помер серед них», — через сльози каже Інга.

Портрета Єгора на Майдані немає. Інга — переселенка, живе зараз у Смілі на Черкащині. Приїжджає у Київ лише кілька разів на рік, тому дуже боїться, що не зможе вчасно замінити фотографію, коли це потрібно буде зробити.

«Я ходжу рядами, вдивляюсь в обличчя хлопчиків. Але деякі фото такі запотілі, вигорілі, що навіть обличчя не розбереш. Тільки обриси. Я дуже боюсь, щоб із Єгорчиком такого не стало. Тому у мене у квартирі висять його фото, великий портрет. А сюди ще не привозила. Немає кому слідкувати, щоб фотографія не зіпсувалася», — пояснює мама героя.

Замість могил — тисячі прапорів, яких щодня стає все більше

Меморіал, який починався з кількох прапорців в пам’ять про полеглих героїв, перетворився на Майдані Незалежності на окреме містечко з провідниками та своїми традиціями. Між «бригадними» ділянками з’явилися стели пам’яті - замість могил бійцям, які визнані зниклими безвісти. Стихійний меморіал на сьогодні нараховує до 10 тисяч прапорців, розповідає журналістам Ілля Єрмолаєв — один з ветеранів, який наглядає за народним місцем пам’яті.

«Щодня доставляють по кілька десятків прапорців. З’являються нові фото бійців, прапори. За всім не услідкуєш, але я його знаю дуже добре. Коли на тиждень поїхав з Києва, меморіал розрісся на кілька рядів. Це дуже важко — бачити нові прапори, знаючи, що кожен з них — це ще одна людина, яку вбили на лінії зіткнення», — каже ветеран.

За словами Іллі Єрмолаєва, того вигляду, який Меморіал має зараз, він почав набувати у 2024 році. Тоді з’явилися перші «наглядачі» — рідні загиблих, волонтери та побратими бійців, які приходили впорядковувати стихійні прапорці. Часто великі прапори, падаючи від вітру, ламали менші. Їх доводилося піднімати чи переписувати. Згодом з’явилася ідея «групувати» прапори по бригадах. Тепер окремі частини меморіалу, розділені по військових частинах або навіть країнах добровольців, відокремлені стежками. З десяток бригад облаштували свої «острівці пам’яті» — з прапорами, портретами загиблих, запаленими лампадками й вазами для квітів. Щовечора на сходах до Майдану Незалежності запалюють лампадки. Ця локація перетворилася на частину комплексу нещодавно, проте там уже з сотня світильників. Люди, які приходять поставити прапорець за свого захисника чи захисницю, щодня доставляють нові. І хоч частина перестає горіти, але менше лампадок не стає.

Місце пам’яті чи «цвинтар у центрі міста»? З чим доводиться боротися доглядачам меморіалу на Майдані

Зараз на Майдан Незалежності щодня приходить до десяти людей, які слідкують за меморіалом. Інколи їм доводиться не просто пояснювати мету меморіального комплексу, а й «боротися» за його цінності. І якщо іноземці ставляться здебільшого з шаною, то цивільні українці часто забувають, кого на Майдані вшановують. Наприклад, майже щотижня доводиться сперечатися з людьми, аби меморіал не перетворювався на цвинтар для цивільних, не дотичних до захисту України.

«Це Меморіал в пам’ять про тих, хто віддав життя за Україну, за те, щоб ми могли зараз тут стояти. А приходять люди, які цього не усвідомлюють. У мене був випадок, що прийшла жінка з портретами своїх батьків, родичів… 7 портретів було. Почала виставляти в ряд, прибирати прапори — „розчищати“ місце під рамки. Я попросив цього не робити, поцікавився, хто ті люди. Виявилося, що це родичі, які жили в Маріуполі, померли там під час окупації нещодавно. І жінка вирішила, що найкраще місце, де буде їх „зберегти“ — серед прапорів в пам’ять про захисників. Хоча жоден родич або родичка не служили. Жінка просто хотіла, щоб „вшанували і їх“, оскільки вона не може поїхати в окупацію і там їх навідувати. Суперечка перейшла у сварку, але коли підійшла поліція й пояснила, що це не цвинтар, жінка з дуже незадоволеним виразом обличчя забрала портрети й пішла геть. Ще й добряче вилаялася на мене», — розповідає ветеран.

Крім того, бувають прикрі випадки, коли уночі кияни чи гості міста руйнують частину меморіалу: висмикують прапорці або навіть крадуть прапори. З більшістю розбирається поліція: шукають винних по камерах, все ж притягують до відповідальності. Проте частіше волонтери самостійно прибирають наслідки подібних випадків. Трапляється, що серед меморіалу трапляються чарки з алкоголем, хоча подібне категорично забороняється. А з приходом потепління волонтери бояться великодніх днів, аби на території меморіального комплексу не з’явилися пакетики з їжею. Подібне уже помічали торік навесні.

Ілля Єрмолаєв каже, що такі ситуації поодинокі, що вже свідчить, що культура пам’яті українців зросла. Тим паче меморіал уже перетворився на одну з сакральних візитівок Києва, про яку знають навіть за кордоном.

«Раніше, коли меморіал тільки з’явився, біля нього зупинялися одиниці. Зараз сюди спеціально приїжджають місцеві й приїжджі, щоб вшанувати наших героїв. Багато людей із дітьми підходять і розповідають, що це за місце, чому так багато прапорів, як правильно себе поводити на Майдані й біля цього комплексу. Побратими приїжджають до своїх і спілкуються з хлопцями чи дівчатами, пам’ять про яких тут спочиває.

Але мені запам’ятався момент, який я побачив минулими вихідними: для школярів організували екскурсію по Києву і вчителька привела їх сюди. Розповіла історію, як росія напала на нас у 2014, хто тоді став на захист. Нагадала за те, як все почалося у 2022 році. А потім дістала прапори й роздала їх дітям, щоб вони написали імена своїх рідних, хто загинув. Майже всі діти писали на прапорцях імена, потім самі встромляли їх у землю, а потім вчителька оголосила хвилину пам’яті. Усі стояли мовчки, розуміючи, що це за місце. Чесно, тоді на очі навернулися сльози, бо заради майбутнього цих дітей і померли герої", — каже ветеран.

На сьогодні меморіал пам’яті на Майдані Незалежності не має юридичного статусу. Це досі народний спосіб вшанувати тих, хто загинув, борючись за життя мільйонів. Ілля Єрмолаєв сподівається, що з часом це місце законсервують, а не перенесуть в іншу локацію.

«Тут зберігаються душі дівчат і хлопців, які мали б жити, народжувати, подорожувати, але росія їх убила. Тому для тих, хто це шанує, це місце дуже важливе. Є такі, кому меморіал „муляє очі“, звісно, „псує ансамбль“, як мені казали. Але завдяки людям, чиї імена написані на прапорах, Майдан Незалежності досі незалежний. І це зобов’язані шанувати всі без винятку», — наголошує колишній військовий.