Муміфіковані тіла більше нікому ховати: як у Дружківці виживають цивільні, поки за ними женуться російські дрони
РепортажіУ прифронтовій Дружківці 90-річна бабуся у солом’яному капелюшку намагається швидко перейти від свого розбомбленого під'їзду до сусіднього. Це важко: ноги плутаються, палиця ненадійна і швидкості не додає, а дзижчання все ближче. Жінка з останніх зусиль прискорює кроки й ховається під дашок під'їзду, пробитий уламками. Дрон пролітає геть низько, а за кілька секунд вибухає: атакував сусідній будинок. Пенсіонерка піднімає заплакані очі вгору: минулого разу за нею теж летів безпілотник, але пожалів — завис і полетів далі. Чи стане совісті наступному російському оператору не вбити звичйну бабусю, яка пережила дві війни й намагається вижити під час третьої?
Проходячи повз купу бетону, яка раніше була під'їздом, доводиться затамовувати дихання. Трупний сморід для Дружківки — звичний: під завалами лежать рештки людей, яких вбили окупанти. До частини загиблих вже дісталися голодні тварини, тож від трупів лишаться лише скелети.
Цивільні про мертве сусідство знають: намагаючись втекти від дронів, їм доводиться забігати в чужі оселі, де лежать тіла невідомих. Лише декого вдається поховати у клумбі чи в дитячій пісочниці, поки похорон не помічають російські оператори. Якщо це стається — за людьми починається полювання: окупанти намагаються їх поховати у ямі, виритій для іншого.
Попри це понад тисяча мешканців Дружківки сьогодні ще намагається вижити у нелюдських умовах. Як їм це вдається, що вони їдять і коли будуть готові покинути «сіряк» — бачили журналісти «Вчасно».
У Дружківці окупанти можуть вбити і в підвалі, який мав бути єдиним безпечним кутком під бомбами
Район, яким вдається пройтися, місцеві знають як «Літачок». Ще місяць тому тут можна було відносно безпечно пройти, якщо ти жінка або здатний швидко заховатися під кронами дерев. Тепер же шансів на виживання — обмаль: на роздоріжжі, між спалених машин, окупанти облаштували точку «очікування». Російські ждуни реагують на будь-який рух: чи то пенсіонер, чи машина, чи військові. У людей є кілька секунд, щоб знайти сховок або впасти на землю в надії, що росіяни їх пожаліють. У машин цієї миті немає.
Йдучи повз відносно цілої п’ятиповерхівки, чутно трупний запах. У будинках в цьому районі вже кілька місяців лежать муміфіковані тіла. Когось вбив дрон чи КАБ, когось поранив, але вони мали сили дійти до «рідних стін». У когось не витримало здоров’я, а ліки у Дружківці — один з найцінніших і найдорожчих товарів.
Серед понівечених будинків трапляються поодинокі могили. Нових гробиків у Дружківці з’являється менше, аніж кілька місяців тому. Менше гинути не почали — просто у людей немає сил та часу копати яму, поки на них полюють російські FPV. Тож хто помер вдома, часто знаходить там і вічний спокій, і домовину.
Місцевих більше не лякають руїни багатоповерхівок і поверхи, стерті в пил. У парканах обабіч обвалів зяють десятки дірок. В якомусь сенсі вони нагадують зоряне небо, на яке в місті неможливо дивитися через нальоти дронів. Ночі холодніші, тому про нічні прогулянки у Дружківці й не мріють. А вікна, забиті дерев’яними плитами, залишають крихту надії, що ворожий дрон не атакує цивільних вдома. Однак ще з зими росіяни полюють на людей дронами та «поливають» авіабомбами будинки, заселені цивільними.
Тим, хто зважується на ночівлю в підвалі, теж не завжди щастить. Зокрема, Анатолій, мешканець Дружківки, скаржиться: йому вдалося «познаходити побутові речі» у покинутих квартирах в сусідніх будинках. Бо підвал із його речами, який він облаштував під своєю квартирою, ще у липні знищив КАБ. А разом з приміщенням — і речі, які він знайшов упродовж попередніх місяців. Зокрема, й те, що готував для зимівлі: куртки, ковдри, матраци та газові балони для приготування їжі.
«Тут таке літає, що нічого не врятує. Чи підвал, чи квартира на нижніх поверхах. Он прилетів КАБ — поцілили у нижні поверхи, а четвертий і п’ятий стоять. А сусідній будинок геть знесло — з 1 по 9 поверх. То на якому ховатися, щоб вижити?» — риторично питає чоловік, сидячи поруч зі своїми «скарбами».
Зараз чоловік ночує надворі, під час дощу спускається у підвал багатоповерхівки, де ще ніхто не облаштувався. Пояснює, що там страшнувато: сусідній під'їзд складений авіабомбою, інші підвальні приміщення зайняті зграями котів або собак. Ще в одній п’ятиповерхівці — щури, а сусідувати з ними він не хоче. Тому поки зайнятий пошуком прифронтового підвалу.
За кілька хвилин на сусідній вулиці зустрічаємо напівоголеного чоловіка на велосипеді. У причепі, який він везе — баклажки, наповнені водою, пакети з одягом і посуд. Чи вони належали йому, чи були щойно знайдені у покинутих оселях — невідомо. У Дружківці вже немає осуду щодо того, що люди привласнюють речі, які спростять їм виживання. Але чи здатні вони врятувати життя, коли на голови падають авіабомби, артснаряди й міни з дронів? Риторичне питання.
«Дрон атакував нас із чоловіком: у мене нога порізана, він осліп»
Між обваленим будинком та п’ятиповерхівкою без вікон з палицею йде жінка пенсійного віку. Помітно, що кожен крок дається їй важко: вона шкутильгає, зупиняється кожні 5 метрів. З нею зупиняємось під однією кроною яблуні одночасно: підходимо, поки вона відпочиває, а над нами починає кружляти російський FPV. Жінка розуміюче хитає головою: каже, що і їй страшно, але їхати нікуди. Поки що треба перетерпіти, поки житло у Луцьку «знайдеться»: заявку вона вже залишила волонтерам і сестрі. Сама ж лишається «ключницею» у напівзруйнованому будинку: ключі від своїх квартир жінці віддали усі сусіди, які виїхали з міста.
«У нашому районі жити вже нереально, так. Але куди їхати? Нікуди дітися. Нам намагаються знайти житло, але ж ви й самі розумієте, як це важко зараз. Тому виживаємо тут. Іду з пункту незламності якраз — телефон і павербанк заряджала, щоб якщо треба — можна було подзвонити. Ми чекаємо дзвінка, що з житлом владнали питання. Бо люди по Україні вже не хочуть орендарів, чи жити з кимось, кому за 65 років чи є інвалідність, у кого є діти чи тварини. Ми в кілька категорій попали. Та й не хочеться їхати нікуди. Де родився — там і згодився, тут моє коріння. І не лише я так думаю. Молодим ще жити! А нам, старим, хто вже коріння тут пустив… На все господня воля», — пояснює Раїса Петрівна.
У цей момент дрон, який нас переслідував, починає знижуватися. Поруч немає жодного укриття: лише кущі, крона дерева й п’ятиповерхівка поруч. Людей, окрім нас, на вулиці не видно. Тому доводиться кучкуватися і все ближче підходити до стовбура. За кілька секунд — вибух. Раїса Петрівна, здається, навіть не лякається.
«У нас тут цілі будинки складаються. І чим далі - тим страшніші руїни. Туди, за Космонавтів, уже краще не ходити. Я сама перебіжками ходжу від дерева до дерева. Залізу в кущі, як летить, і виглядаю: наш чи не наш? Тут всього боїшся. Людей тут майже немає», — каже мешканка Дружківки.
З-під штанини жінки видніється бинт: наслідок прильоту дрона в неї та чоловіка. Це сталося місяць тому біля їх дому — в тому самому мікрорайоні неподалік літака. У її чоловіка на той момент уже була катаракта: одне око повністю потьмяніло, іншим він ще бачив. Але наступного дня після атаки осліп майже повністю: око затягнула плівка, з дому він тепер не виходить зовсім. Та й по квартирі пересуватися складно, бо бачить лише контрастні силуети меблів.
«На жаль, у мене дітей немає. Вже немає. Іловайський котел», — розповідає жінка на питання, чи немає в неї дітей, в яких можна було б «перечекати» пошук житла.
Продукти жінка й досі купує у магазинах: їх у Дружківці два. Каже, краматорські хлопці прориваються сюди на машинах і провозять овочі, хліб і ковбаси. Однак на ціни скаржиться: кілограм помідорів — 140 гривень, картопля, розміром із горіх — 40 грн/кг, цибуля — 60 грн/кг. І це — у розпал сезону.
Коли Раїса Петрівна набирається сил на дорогу додому, в небі не чутно дзижчання дронів. Для неї це хороший знак: можна не сильно поспішати, травмуючи ногу, і йти обережніше. Бо попереду — лабіринт із будівельного сміття та шматків арматури, яку «викрутило» з багатоповерхівки під час ракетного влучання. Тож спішити не тільки боляче, а й життєво небезпечно. Але попри все, жінка не втрачає оптимізму, якого немає, дивлячись на просування армії окупанта.
«Розрулять! Наші хлопці все розрулять. А ви бережіть себе, не ходіть туди, де ждуни», — на прощання каже жінка.
«Пережила дві війни, але німців так не боялася, як росіян»
Коли вже плануємо повертатися з Дружківки, черговий дрон заганяє під крону дерев. Попереду, в солом’яному капелюсі, йде бабуся. Маленька, згорблена, але стильно одягнена. Тікати від дрона, який завис над головою, їй тяжко: кроки даються важко, доводиться ступати і дивитися під ноги, оскільки уламки скла з вікон небезпечно всіяли всю дорогу. Коли, судячи зі звуку, дрон опускається ще нижче — жінка звертає під дерево. Ховаємося під одним деревом разом: двоє журналістів, пресофіцер і симпатична сива жінка пенсійного віку.
«А куди виїжджати, зайчик? Хіба на кладовище. Нікуди їхати. А внуків немає, у мене нікого немає. А живу тут… Отак. У нас давно немає ні світла, ні води, ні тепла. Чайку поп’ю, супчику зварю. На вогнищі у дворі грію, готую. А живу у квартирі, не спускаюсь у підвал. Не можу. Тепер день прожив — слава богу», — розповідає Анастасія.
Дрон дзижчить просто над головою. Його видно між листям, і яка буде наступна дія — незрозуміло. Тому Костянтин Мельников, речник 24 ОМБр, перезаряджає рушницю — на випадок, якщо доведеться відбивати його. Однак поки той не пішов на атаку — краще не привертати до себе увагу. Бабуся теж піднімає вгору вологі очі: сльози течуть і через вік, і від страху, до якого довели російські окупанти. Звучить вибух, другий, третій.
«Мені вже 90-й рік, дитинко. Мені вже все одно. Мені лишилося тільки до кладовища дістатися. Я нікуди не хочу: тут матуся, чоловік, братик. І моє місце тут», — запевняє жінка.
У будинку пенсіонерки давно немає ні газу, ні води чи світла. Однак там лишаються жити кілька людей — переселенців із Костянтинівки, які вже не мають сил і бажання тікати від окупантів. Хоча по місту людей, каже обмаль: у більшості будинках не живе ніхто, у деяких — лише по одному чи по двоє на всі під'їзди.
«Тут постійно стріляють, дрони… Але я вже привикла. І попередню війну я теж застала. При німцях мені було 5 років. Тоді ми тієї війни й не боялися. Я пам’ятаю перших німців, яких побачила: чорні мотоцикли повертали з посадки в моє село. Позаду — солдати з автоматами. Але вони нічого такого в нас не робили. Не вбивали ні дітей, ні жінок, нікого. Єдине, що запам’яталося — коли німці йшли й несли курей. А з відрубаних голів кров текла. Оце ми єдиного тоді злякалися. А росіяни взагалі не дають ні жити, ні спокою. Усе життя трудилися на благо батьківщині, і от… Страшно думати, що зараз роблять росіяни. Якби я побачила путіна — я б сказала йому, щоб він здох. Щоб дав спокійно вмерти, біля моїх, рідненьких», — зі слізьми каже Анастасія.
Коли жінка повертає на дорогу, над головою знову дзижчить дрон. Канонада вибухів повторюється все ближче. Пенсіонерка, хитаючись і повільно ступаючи, все ж доходить до сусіднього під'їзду, де живе її подружка. Стукає у вікно першого поверху — ніхто не відгукується. На питання, чи не провести її додому, втомлено посміхається: каже, що дочекається подружки — та, мабуть, пішла по хліб. І сідає на лавку, поруч із припаркованим велосипедом.
Світлий капелюшок і в’язана кофтинка видаються напрочуд миловидні і зовсім не пасують вибухам, які стають голосніші. Коли відходимо за кілька вулиць — з боку будинку, де зупинялася бабуся, чутно голосний вибух і потріскування: імовірно, будівля обвалюється. Лишається лише сподіватися, що і Анастасія, і її подруга тієї ночі зустрілися, а потім повернулися до себе додому. Кожна — у холодну, темну кімнату на порозі похолодання й негоди.
Уже коли повертаємося з Дружківки в Краматорськ, наприкінці дня, військові повідомляють: у тому мікрорайоні, де ми ходили, зафіксували групу росіян. На жаль, без жертв не минулося — мертва група військовослужбовців після того, як вони зустріли ДРГ. Єдине сподівання — що росіян ліквідують до того, як у них випаде можливість зустріти на вулицях Дружківки Раїсу Петрівну та Анастасію. Одна ненавидить їх за те, що через них загинув єдиний син. Друга — за те, що президент країни-терористки не дає навіть померти спокійно, і в 90 років доводиться тікати від російських дронів.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!