«На світанку визначили, хто бігтиме до росіян і підриватиме їх із собою». Як схід пережив першу добу вторгнення рф

Чотири роки тому російські війська на важкій бронетехніці прорвали кордони України. Частини Донеччини та Луганщини, які вже вісім років були у стані війни, бачили подібний сценарій у 2014-му. Проте від самої 5-ї ранку схід уже поніс перші втрати повномасштабної війни. Спершу це були військовослужбовці-контрактники та прикордонники, які обороняли тодішні кордони. Проте вже за кілька годин у бою з окупантами загинули люди, які ще о п’ятій ранку прокинулися цивільними. Тож, як схід зустрічав та проводив перший день великої війни, яку терористи рф почали з обстрілів мирних міст — очевидці подій поділилися із журналістами «Вчасно».

Від філософа з двома освітами до «смертника» з гранатою в руках: історія бійця, який зустрів 24.02 в черзі до маріупольського військкомату

«Той день я та мій диверсійно-штурмовий підрозділ зустріли в повній бойовій готовності й чекали вирішальних етапів російсько-української війни. Це було прогнозовано з 2014 року. А ми були готові й загартовані як штурмовими діями, так і оборонними маневрами», — каже військовослужбовець Олександр на псевдо «Ведмідь», який повернувся у 2024 році з російського полону. Боєць, який з 2014 року служив на Донеччині, зустрів повномасштабне вторгнення у повній боєготовності - моральній, фізичній і тактичній. Він із побратимами були одними з тих, хто знав, чого слід чекати Маріуполю.

Однак готовими до війни виявилися не всі. Мар’ян Колесник, маріуполець і доброволець, станом на 24 лютого 2022 року був «глибоко цивільною людиною». Жартує, що навіть думок про службу ніколи не мав. Натомість мав дві вищі освіти, філософський погляд на те, що всього можна досягнути словами, і переконання, що росія просто «грається» з 2014 року, щоб продавлювати певні свої інтереси. Проте, коли його син ледь не задихнувся через неконтрольовану паніку під час обстрілу Маріуполя — зрозумів, що в переконаннях зробить паузу.

«Я у військкоматі був о 6:40. Тоді черга була така, що кілька вулиць були зайняті чоловіками. Я жінку ледь втримав вдома, бо вона думала віддати сина бабусі і йти зі мною воювати. Ми тоді ще сильно посварилися, і я вже в черзі їй написав повідомлення, дуже вибачився. Думав, що мене зараз, може, вб’ють, а та сварка буде останньою, що в неї про мене залишиться в спогадах», — пригадує Мар’ян, колишній військовослужбовець 56 окремої мотопіхотної бригади.

Попри те, що більшість чоловіків тоді просили перечекати кілька днів, Мар’ян відразу отримав зброю і поїхав на оборону. Познайомився з такими ж, як і він — цивільними добровольцями, якими відразу почав командувати тодішній командир, який служив з часів АТО.

«У нас була своя рота: ботани. Не знаю, за що „Мудрому“ (командир — прим.ред.) так пощастило, але два філософи, два вчителі історії та української мови, дата-аналітик, кілька бухгалтерів було, і всі без окулярів незрячі. В черзі на видачу зброї ми ще жартували, як будемо вступати у бій з під*рами: калькуляторами закидаємо на смерть, указкою, бл*ть, заколемо. А коли отримали автомати, нас пошикували. „Мудрий“ попросив усіх за годину зібратися з силами, написати всім, кого любимо, бо йдемо в бій. Тоді я висадився. Адреналін потух, чесно», — каже колишній військовий.

Перші бойові відпрацювання по Маріуполю були радше розвідувальними: більш досвідчені військові розповіли їм про основну тактику, похапцем вчили поводитися зі зброєю, перезаряджати, цілитися. Тренуватися було ніяк, тому на інформацію про ймовірне ДРГ виїжджали лише ті, хто раніше служив строкову. Мар’ян був серед них, і свого першого спійманого пам’ятає досі.

«Дядько років 50 фотографував нашу техніку, яка тоді почала виїжджати на передній край. Нас туди не брали, хіба що тих, хто служив в АТО/ООС. Але нам дали інформацію перевірити, що він робить. Зайшли з двох боків до нього з побратимом. Перевірили телефон — вся галерея у фото, де наші танки кудись їдуть, броньовані машини, військові. На той момент наші вже почали їб*шиться, казали, що вже були загиблі. Тоді я так розізлився, що якби не Ваня — я б забив того дєда. Наші вже почали відстрілювати колони, які розстрілювали позиції з хлопцями, а цей чорт їм допомагав», — пригадує маріуполець.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сміливі серця: як склалися долі добровольців — героїв статей «Вчасно»

Уже за кілька днів Мар’ян із побратимами виїхали на бойові - в район Пісок, який тоді утримували бійці АТО/ООС. Каже, що тоді виглядали, як налякані кошенята: ніхто не знав, що робити і як то працює, але бачили колони російської техніки, які з’являлися й у зведеннях, і на трасі. Тоді настало перше усвідомлення, що він може загинути в бою.

«Це був вівторок, дуже холодно. Губи, руки, ноги — все було синє, ми трусилися, навіть говорити не могли нормально — так зуби цокотіли. Ми несли чергування, коли по рації передали про прорив і потенційну висадку десанту за три кілометри від нас. Було завдання перевірити, чи це правда, і якщо так — зачистити. А нас до того всю ніч крили артилерією. І поки наш командир нас збирав, ми всімох — усі, хто разом приїхали з ТЦК — сиділи на морозі, трусилися і тягнули палички. Коротка означала, що це буде „смертник“ — якщо треба буде підривати техніку або групу росіян, то він прикриватиме, поки всі інші відходитимуть. Тоді, як пацани, всі були дуже героїчні. Коротка паличка була одна, але я з Ванею витягнув довгі й зламав їх. Так нас і було, троє „смертників“. Зараз із всієї сімки тільки я живий», — каже колишній військовий.

Луганська область: «Нас попереджали: готуйте техніку, накопичуйте забезпечення, будьте готові»

Орест Бардега на псевдо «Роланд», командир артилерійської батареї 24 ОМБр ім. короля Данила, пригадує: за кілька днів до прориву кордонів російськими колонами бронетехніки у повітрі «зависла» атмосфера того, що щось наближається. Їх, як артилеристів на напрямку Попасної, попереджали: треба, аби вони були напоготові відпрацювати що б не сталося. Наголошували на потребі перевірити техніку й накопичувати снаряди. Хоча ще за кілька днів до того деякі позиції ледь не лишилися без них через те, що за планом мала бути перевірка усього, що є в наявності. Проте до вторгнення позиція «Роланда» була готова: вони були на позиціях, готових до аналогічних сценаріїв з 2014 року. Позаду — надійні укріплення, які рили з 2015. Однак морально було тяжко — на той момент у Маріуполі перебували родичі його дружини, тому він хвилювався, аби вони виїхали вчасно.

«Перше, що відчутно змінилося — почала літати авіація. Ми отримували купу інформації, яка тоді перенавантажувала: десь — що висаджується десант, десь буде «коврове» бомбардування. Про останнє попередили саме той квадрат, в якому ми розташовувалися, з приміткою «підготуватися» до нього. І ми тоді сіли, і такі: «Ого, а як же до нього підготуватися? Хоча зараз це ж звичайна справа: КАБ на Краматорськ, на Костянтинівку, на Дружківку. І порівняно з попередніми днями по нас почало відпрацьовувати багато далекобійної й реактивної артилерії. Тобто касети, ФАБи, які тоді дуже часто застосовували росіяни — це все ми добряче відчули на собі», — пригадує військовослужбовець.

В перші дні повномасштабного його батарея працювала з кількох позицій. Після кожного відпрацювання вони робили перекати, щоб попередню позицію не засікли окупанти. Однак перемістити багатотонну машину кілька разів на день — завдання для дуже витривалих і завзятих, сміється Орест Бардега.

«У нас були гарно викопані й замасковані позиції, але ми робили перекати, тобто змінювали їх після відпрацювання пострілів. І після, напевно, 20-го перекату за вечір ми зрозуміли, що можна попрацювати з місця, бо росіяни й так не попадуть по нас», — каже «Роланд».

Було відчутно, що росіяни абсолютно не економлять ані снарядів, ані техніки. Остання проривала кордони десятками, так само її ліквідовували сотнями упродовж перших періодів війни. Проте окупанти продовжували гнати «броню» та зброю, щоб захопити Україну. Донеччина не була винятком.

«Були випадки, що артилерія виїжджала на танки, бо треба було чимось „загасити“ їх. Прориви у нас теж були. Пам’ятаю, як з боку Лоскутівки російські танки проривалися. Нам дали наказ зробити перекат, ми були десь за 500 метрів від того місця. То по тому танку працювала й артилерія, і протитанкісти. Дуже хочеться вірити, що вони на тому ж місці й згоріли, де їх помітили», — згадує військовий.

На той момент в армії ще була серйозна проблема зі зв’язком. «Старлінки» не були поширені, мобільний зв’язок майже відразу ж «ліг», коли російські терористи пішли на прорив кордонів України. Тому подекуди інформація про «блудного» росіянина чи ворожу броню була отримана запізно.

«Найгірше в той час було те, що не знаєш, що перед тобою відбувається. Ми отримуємо інформацію про броньовану колону, яка рухається в нашому напрямку за 4−5 кілометри. Що це для неї? 20 хвилин ходу, і вони вже тут. І ти вже не знаєш, чи не стали вони на тій дорозі, якою ти заїжджав, чи там немає ворожої техніки?

Щоб ви розуміли, в еру до «Старлінків» ми брали Wi-Fi роутер для LTE-модема, примотували його до палиці й ставили над гарматою, щоб зловити зв’язок і отримувати цілі, куди працювати. Чи працювало? Звісно! У нас часто щось трималось чисто на характері", — сміється «Роланд».

У зоні виконання бойових завдань 24 ОМБр в перші дні повномасштабного вторгнення з’явилися позиції, по яких росіяни за малий період часу вистріляли понад дві тисячі снарядів. Уже тоді проти одного дивізіону Сил оборони стояли щонайменше чотири дивізіони рф.

«На початку ми від них дуже натерпілися, бо тоді в росіян було дуже багато розвідувальних крил. Вони переважали. Ті самі „Орлани“, „Зали“ засікали наші вогневі позиції й обстрілювати артилерію під коригуванням. А одного разу нас просто під час стрільби засік ворожий „Орлан“. Ми робимо перекат — десь два кілометри, а він нас вів всю дорогу. І тільки ми готуємося до стрільби на іншій позиції - біля мого побратима, Степана, розрив „фугасу“. Слава Богу, зі Степаном усе добре. Але на той момент нам просто пощастило, що росіяни стріляють гірше, ніж ми з артилерії», — пояснює Орест.

На жаль, в перші дні вторгнення серед побратимів «Роланда» були загиблі. Олександра, бійця 24 ОМБр, поранило уламком під час розриву артилерії поблизу. Чоловік загинув на місці. А для його друзів — він став першою болючою втратою уже повномасштабної війни.

Страх, який з першими годинами повномасштабки засів у бійцях, минув ближче до літа. Хоча «Роланд» пригадує, що йому, як командиру, не можна було боятися. Навколо було багато бійців, ще більш розгублених, тому потрібно було показати максимальну впевненість. І це спрацьовувало — оптимізм, навіть вдаваний, поширювався і множився. Часто — попри все, а не завдяки.

«На мене ж підлеглі дивилися. А що означає для них, якщо командир розгублений? Що управління втрачене, можна розбігатися в сторони. Тому я навчився шукати впевнених людей і заряджатися їх настроєм. От у мене головний сержант — дуже впевнена людина. І ніби заговорений якийсь», — з посмішкою пригадує військовослужбовець.

«Роланд» переконаний: він, як людина, яка з 2014 року воює на Донеччині та Луганщині, поділяє думки місцевих мешканців: віддати окупантам регіони — те саме, що відкрити ворота до окупації решти України.

«Жоден ворог не зупиниться і не „заспокоїться“, якщо окуповані території дісталися йому без бою та крові. Неважливо, які нам дають шанси, бо це соціологія, просто оцінка. У бою все завжди йде за іншим планом чи сценарієм, і його завжди можна переломити на свій бік», — каже Орест Бардега.

Сьогодні 24 ОМБр ім. Короля Данила продовжує обороняти Донеччину від окупантів. Бригада, яка тримає Часів Яр і Костянтинівський напрямок, потребує допомоги небайдужих. Артилеристи відкрили збір на наземний роботизований комплекс «Тарантул». Це їх логістичний помічник на фронті: він доставлятиме боєкомплекти та підвозитиме спорядження там, де вже надто небезпечно для людей.

Долучитися до збору можливо за посиланням: send.monobank.ua/jar/9Mi9UFoERj, або за реквізитами картки: 4874 1000 2519 8949.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Висохлі озера Сєвєродонецька та кинута Попасна: реалії «руського міру» і перспективи після деокупації