«Усі донецькі - як нарвані, їх одразу видно»: про силу характеру медиків-переселенців зі Сходу

«Місцеві з Кропивницького кажуть, що ми, донецькі, як нарвані - нас одразу видно»: за посмішкою операційної медсестри Ірини Каракуць стоїть залізна стійкість і колосальний особистий біль. Її чоловік-доброволець загинув, зруйнований дім у Лимані - на межі повторної окупації, і єдине, що лишилося — це діти та рідний колектив Донецької обласної травматології. Таких, як вона — тисячі, десятки — у стінах релокованої лікарні з Лимана.

Навесні 2022 року, коли Лиман окуповували, працівникі Донецької обласної травматологічної лікарні вимушені були рятуватися від окупації. Над головами летіли ракети, окупанти танками проривали кордони громади. У таких умовах вивезти рідних — надскладне завдання, варте врятованого життя.

У Кропивницькому, куди релокувався медзаклад, люди були змушені починати все з нуля. Колектив — єдине, що лишилося у сотень переселенців із медосвітою, які віддали роки свого життя донецькій «травмі», а останні роки — спробам врятуватися від війни, кажуть журналістам «Вчасно» лікарі.

Повномасштабна війна вдруге зруйнувала колектив лікарні, який формувався у Лимані після евакуації з Донецька у 2014-му. Після повторної втрати усього нажитого було важливо зберегти бодай медичний кістяк — персонал та лікарів, які працювали на Донеччині. На сьогодні переселенці складають понад 70% від усіх працівників травматологічної лікарні,

Найстрашніше, з чим вимушені жити донецько-лиманські лікарі — це втрата надії знову побачити своїх коханих, які віддали життя на війні з окупантами. А крім того — усвідомлення, що у своє життя в рідному Лимані чи Донецьку вони навряд повернуться.

Майже у кожного медика-переселенця в телефоні зберігаються фото зруйнованих будинків та квартир, в яких вони мешкали до війни.

«У мене дві квартири в Донецьку — мінус. У 2020 році я купив квартиру в Краматорську, відремонтував — тиждень тому окупанти її теж „мінуснули“ ракетою. Багато друзів лишилися на Донеччині. Тож робота і колектив — це єдине, що нас усіх підтримує. Тому треба триматися купки», — резюмує Директор Донецької обласної травматологічної лікарні Роман Климовицький.

Саме тому керівник лікарні в першу чергу сьогодні готовий працевлаштувати медика-переселенця, адже добре розуміє, з яким викликом стикнулася ця людина так які труднощі вона долає в евакуації.

«Чоловік так і не дізнався, що наш будинок зруйнували…»

Серед тих, хто евакуювався із Лимана — багато людей, які витратили десятиліття, щоб збудувати свою мрію, розповідає Ірина Каракуць, операційна медсестра лікарні. Вона з чоловіком збудувала омріяний будинок своїми руками. На території облаштували навіть пасіку, але окупанти ще перед захопленням Лимана окупували їхнє село в передмісті й зруйнували весь будинок. Однак чоловік Ірини про це вже не дізнався — він пішов добровольцем ще у перший день повномасштабки.

«Мій чоловік був електриком, навчив мене всього по чоловічій частині: рубати дрова, ремонтувати розетку, лагодити якусь техніку. Я спокійно їздила на машині… Він наче готував мене до чогось. І його не стало у 2022 році - він потрапив під авіаобстріл. Так і не дізнався, що наш будинок зруйнували, не бачив цих фотографій. У 2023 році вулицю Горького в нашому селі перейменували на його честь — тепер це вулиця Ігоря Каракуця», — розповідає переселенка.

З собою в Ірини на момент евакуації було лише три футболки й пара штанів: усі сподівалися, що їдуть лише на кілька днів. Проте вони перетворилися на місяці, а згодом — на роки.

«Уже немає куди повертатись», — знизує плечима Ірина Каракуць. Від колишнього життя залишилися лише фото у телефоні зруйнованого окупантами будинку.

З евакуації із глухого села Ірину «висмикнув» керівник лікарні Роман Климовицький передзвонив і сказав, що їй треба повертатися на роботу в Інститут травматології та ортопедії при Донецькій обласній травматологічній лікарні. Тепер вже у місто Кропивницький. Вона не думала над відповіддю ні хвилини. До 2024 року Ірина працювала там старшою операційною медсестрою, а потім перейшла безпосередньо у лікарню.

Наразі Ірина живе в евакуації п’ятий рік. Поруч донька, але і їй потрібно жити й будувати майбутнє у новому місті. А сама медпрацівниця хотіла б приїхати у Лиман бодай на могилу до мами. Але зізнається, що не витримала б виду зруйнованого будинку, тому думок про повернення додому немає. Проте сил додає те, що вона працює на улюбленій роботі — практично у колі сім'ї.

«Коли ми сюди приїхали, мені був 51 рік. А в 50 років уже не скрізь хочуть людей брати на роботу. Тому мені дуже пощастило, що я й іншої роботи не бачила, і не хотіла б нічого іншого робити. Хоча буває, що розстроюся, думаю — кину все, відпочиватиму. А потім згадую: а куди діватись? Я більше нічого не вмію. Але ми вдячні, що Роман Володимирович усіх донецьких забрав. Ми ж як родичі по роботі. Та й усі донецькі — як нарвані, їх одразу видно. Це нам сказали місцеві колеги, коли пояснювали, що ми дуже вмотивовані працювати», — каже жінка.

«Мій варіант вижити — це бути тією жабкою із казки, яка вискочила з молока»

Тамара Любімова у колектив евакуйованого медзакладу прийшла у 2015 році, коли до Лимана переїхав Донецький інститут травматології й ортопедії. Спочатку працювала в травмпункті «екстренки», згодом — у самій лікарні.

Пригадує, що відразу ж до переселенців із Донецька ставлення було неоднозначне: певна частина лиманців мали проросійські погляди й не розуміли, чому нові сусіди тікали від «руського миру». А коли у 2022 році Лиман окупувала російська армія, деякі співробітникі перейшли працювати на їхній бік.

«Одна наша працівниця з відділення екстреної допомоги одразу перейшла на сторону „днр“. Дружила з лікарями, які приїжджали з Уфи. А після деокупації у жовтні їй знадобилося прооперувати сина, і вона з безсовісними очима приїхала сюди. Операцію її дитині ми зробили абсолютно безкоштовно, але Роман Володимирович був шокований такою наглістю. Хоча вона звичайна пристосуванка. Знаю, що потім вона жила у Покровську, а коли там почалися військові дії - повернулася в Лиман. Зараз ця жінка взагалі у Слов’янську», — каже Тамара Любімова.

Після деокупації Лимана, коли у жовтні з’явилася можливість забрати медичне обладнання з приміщення лікарні, жінка була у складі виїзної комісії. Пригадує, що була шокована тим, у якому стані побачила рідні стіни: половина операційної знесена, у хірургічному корпусі - безлад.

«Окупанти хазяйнували по-своєму — украли все, що можна. Не було ні матраців, ні меблів», — каже жінка.

Сьогодні Тамара Любимова намагається вижити у Кропивницькому: з Лимана вона виїжджала не сама. З нею — 90-річна мама, 80-річна тітка, яку вивезли з окупації, і син з інвалідністю. Заробляти на усіх з державною зарплатою важко, знайти житло також. Наприклад, родина була змушена вже 9 разів переїжджати, бо щоразу після оренди житла ту квартиру продавали. Про повернення у Лиман думок теж немає: її житло окупанти зруйнували тритонним КАБом. Бомба обвалила всі внутрішні перекриття її під'їзді - з 1 по 9 поверх. Решта під'їздів вигоріла.

«На виплати за квартиру я навіть не сподіваюся, бо якщо у багатоповерхівці стоять дві стіни, то в комісії вважають, що вона підлягає відновленню. Намагаюся про це не думати, щоб не зійти з розуму. Але жити ж треба. Я живу за принципом казки про двох жаб у глечику з молоком: одна склала лапки й втонула, а друга барахталася і викарабкалася. От я — та, яка втекла з глечика», — посміхається Тамара.

Втеча від війни у 2014 й 2022 роках — непорівнювані процеси

Вадим Тендітний, лікар-анестезіолог був одним із тих, які були впевнені, що релокація донецьких колег у Лиман у 2014 році — це «тимчасове» рішення. Але у 2022 він сам був змушений тікати з власного дому разом із ними до Кропивницького.

«У 2014−2015 роках, коли колеги з Донецька приїхали в Лиман, ставлення до них було неоднозначне. Тоді якраз проходили реформи, йшло скорочення залізничної лікарні, її закривали. Донецька травматологія заїхала на ту територію. Негативні емоції були пов’язані з тим, що люди втрачали роботу або йшли на пониження чи переведення, не всі погоджувалися переходити в інститут чи обласну травматологію. Тому стосунки не відразу склалися», — пригадує анестезіолог.

Водночас Тендітний переконаний: виїзд із Донецька у 2014-му році та евакуація з Лиману у 2022-му — абсолютно різні, непорівнювані речі.

«Коли виїжджали з Донецька, не було активних бойових дій, були тільки епізодичні події. Багато хто виїжджав не через війну, а через політичні мотиви чи небезпеку для життя. Це не зрівняти з тим, що було в Лимані у 2022 році», — зауважує лікар.

Сам Вадим Тендітний теж тривалий період провів в евакуації: з 1 квітня виїхав у Моршин, звідти — у Рівне, а вже в липні приїхав у Кропивницький, коли тут відкрилася Донецька обласна травматологія у нових орендованих стінах.

«Я в Донецьк не повернусь — там зовсім інші люди вже»

Мешканець Донецька Володимир Кузій, завідувач відділення анестезіології та інтенсивної терапії, у Донецькій обласній травматології працював з 1989 року. Коли у 2014 році довелося переїжджати в Лиман, він усе кинув, житло теж лишилося в окупації.

«Моє житло в Донецьку поки що стоїть, за ним приглядають. Але минулого місяця мені сказали, що його уже зареєстрували за російськими законами й тепер конфіскують. Але що зробиш? Я туди все одно не поїду. Лиман за роки роботи теж став для нас уже рідним, ми там обжилися. Але так само завжди жили в орендованому житлі», — зауважує донеччанин.

Зараз, через 12 років, Володимир із родиною вже адаптувалися до життя у непостійних обставинах. Але щодо Донецька — вирішили, що не будуть повертатися. Навіть коли він знову буде українським.

«Люди, які виросли там за цей час, мають зовсім інші думки, вони там зовсім інакші. Я просто не хочу жити з ними», — каже лікар.

Напередодні повномасштабного вторгнення Володимир довірився інформації від американської та європейської розвідки, тож думав, що війна почнеться 22 лютого. Через це виїхав з Лимана раніше.

«Я розумів: якщо настане швидка окупація, мене як «зрадника «днр» і «ворогів руського народу» прикінчать першими. Тому поїхав на Київ, але під Полтавою у нас зламалася машина. І поки ремонтував її - якраз почалося вторгнення. З Києвом не склалося — там мене ніде не хотіли, бо я забув удома військовий квиток. Було трохи проблем, поки влітку я не повернувся працювати у свою лікарню у Кропивницький», — пояснює Володимир Кузій.

Історії всіх цих людей, написані на папері, не зможуть передати їх справжніх почуттів: посмішка на обличчі та біль в очах, рішучість дій, але насправді зранена душа від втрати близьких та дому.

Колектив обласної травми Донеччини — це про любов своєї професії, до рідних, до Донбасу, до України. Це про відповідальність перед людьми. Вони не чекають особливого ставлення, а просто щодня роблять найважливіше — рятують життя, ставлять на ноги тих, кого скалічила росія, виконують надскладні операції.

Лікарня з характером — це про кожного з цих медиків!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

«Як лікар, я розумію, що путін — хвора людина»: донецький травматолог Климовицький про те, як медики двічі не зрадили Україну

30 операцій на тиждень та поранені з усієї країни: як лікарі донецької обласної травматології у Кропивницькому рятують життя