Маріуполь, Селидове, Покровськ, Курахове, Слов’янськ, Краматорськ — у цих та інших містах Донеччини Сергій Пишнограєв рятував людей після російських обстрілів. Він пережив загибель колег, діставав постраждалих із-під завалів і неодноразово ризикував власним життям, щоб урятувати інших. Від перших днів повномасштабної війни підполковник ДСНС залишається на службі.
Сергій Пишнограєв — підполковник служби цивільного захисту/ Фото взято: МВС України
Від перших днів повномасштабного вторгнення він працював у Маріуполі, а після виходу з міста продовжив рятувати людей на Донеччині - у Покровську, Кураховому, Селидовому, Слов’янську, Краматорську та інших містах області.
Сергій — підполковник служби цивільного захисту, заступник начальника Головного управління ДСНС у Донецькій області.
Один із його найважчих виїздів був у лютому 2024 року в Селидовому. Російська ракета влучила в лікарню. Під час пошуково-рятувальних робіт рятувальник разом із колегами діставали людей з-під завалів. Серед загиблих були дитина, її мама та вагітна жінка.
«Коли ми зайшли всередину, там стояла така тиша, що вона різала по вухах. […] Під завалом була жінка, яка накрила собою свого сина. На жаль, коли ми до них дісталися, вони вже не подавали ознак життя. […] Це був момент, який просто провалює всередину. Коли розумієш, що зробив усе, а цього замало — бо війна забрала все раніше», — згадує Сергій.
Як і його колеги, надзвичайник мріє про завершення війни. Про звичайне життя поруч із родиною, без повітряних тривог, страху та вибухів. Це бажання — його тихий мотив щодня.
Про найважчі виїзди, втрати, силу продовжувати роботу та мрію про життя без війни — в історії Сергія Пишнограєва з книги «Четвертий рік повномасштабної війни. Історії героїв Міністерства внутрішніх справ».
Фото взято: МВС України
Сергій родом із селища Кегичівка на Харківщині. У 2007 році він вирішив переїхати до Маріуполя. Після проходження строкової служби у Збройних силах України у 2010 році приєднався до лав рятувальників.
Свою службу в ДСНС розпочав на посаді командира відділення 23-ї самостійної державної пожежної частини. Рішення пов’язати життя з порятунком людей пояснює просто:
«Хотілося бути корисним людям. Коли рятуєш чиєсь життя — емоції неможливо передати словами», — каже Сергій
Із початком повномасштабного російського вторгнення чоловік залишився на Донеччині. Попри постійну загрозу обстрілів, він продовжив працювати там, де допомога рятувальників була життєво необхідною.
Перші тижні великої війни чоловік провів у Маріуполі. Під безперервними російськими ударами він разом із колегами гасив пожежі, діставав людей з-під завалів, розвозив воду та їжу мешканцям, які опинилися без найнеобхіднішого.
На той час Сергій обіймав посаду старшого помічника начальника чергової зміни з питань оперативного реагування оперативно-координаційного центру ДСНС Донеччини.
«Ми тоді не думали про небезпеку. Ми просто знали, що поруч є ті, хто потребує допомоги», — пригадує рятувальник.
Фото взято: МВС України
Одним із найтрагічніших спогадів для Сергія залишаються події березня 2022 року, коли російська армія нещадно знищувала Маріуполь.
10 березня росіяни скинули авіабомбу на будівлю Головного управління ДСНС у місті. Внаслідок удару частину будівлі та пожежно-рятувальну техніку, що стояла на подвір'ї, було зруйновано. Того дня загинув колега Сергія — Олексій Панков.
Наступного дня, 11 березня, російські війська завдали удару поблизу пожежного депо. Друг і колега Сергія, Валерій Лєсной, дістав поранення, несумісні з життям.
Попри втрати, знищену техніку, відсутність води та постійну небезпеку, рятувальники продовжували виїжджати на місця російських обстрілів. Усі сили вони спрямовували на допомогу цивільним.
14 березня російська авіація завдала чергового удару по житловому п’ятиповерховому будинку. Саме цей виїзд став останнім для Сергія та його колег у Маріуполі.
«Нам надійшла інформація про обстріл. На той час у нас не залишилося пожежних цистерн, ми взяли з собою мінімальне оснащення: аварійно-рятувальні інструменти та вогнегасники. Прибувши на місце події, я побачив таку картину: на землі лежала в крові поранена жінка, було видно, що в неї зламаний хребет. Над нею схилився чоловік і благав нас про допомогу. Також там, на одному з поверхів, у квартирі була заблокована літня жінка. На щастя, її вдалося врятувати», — розповідає Сергій.
Однак навіть під час рятувальної операції російські військові продовжили атакувати будинок.
«Під час надання допомоги російська армія завдала ще два прицільні танкові удари по залишках цього ж будинку… Це був наш останній виїзд, який ми запам’ятали на все життя», — згадує рятувальник.
Після виходу з Маріуполя Сергій залишився служити на Донеччині. Відтоді він брав участь у десятках рятувальних операцій: працював серед руїн зруйнованих будинків, допомагав евакуювати поранених, керував ліквідацією наслідків російських ударів по житлових кварталах і лікарнях.
Фото взято: МВС України
Фото взято: МВС України
Ще одним випробуванням для Сергія стала рятувальна операція після російського ракетного удару по лікарні в Селидовому.
14 лютого 2024 року російська ракета влучила у триповерхову будівлю медзакладу. Внаслідок атаки загинули троє людей, серед яких дитина 2015 року народження. Ще шестеро людей дістали поранення, зокрема восьмимісячне немовля.
Сергій і сьогодні пам’ятає той виклик до найменших деталей. Особливо — тишу серед руїн, яку порушували лише звуки уламків, що падали.
«Коли ми зайшли всередину, там стояла така тиша, що вона різала по вухах. Лише десь далеко сипалися камінці й відчувався запах диму. Ми рухалися крізь завали та голосно повідомляли про свою присутність — і раптом почули стогін… Дуже тихий, ледь чутний», — пригадує рятувальник.
Коли надзвичайники змогли дістатися до людей під завалами, побачили жінку, яка намагалася захистити власного сина своїм тілом. На жаль, врятувати їх не вдалося.
«Коли, нарешті, пробилися всередину, зрозуміли: під завалом була жінка, яка накрила собою свого сина. На жаль, коли ми до них дісталися, вони вже не подавали ознак життя», — розповідає Сергій.
Ще одну загиблу жінку рятувальники знайшли в одній із лікарняних палат. Вона перебувала на останніх місяцях вагітності.
«В одній із палат була вагітна жінка вже на восьмому чи дев’ятому місяці. Ми її знайшли вже без ознак життя. Я попросив акушерку-гінеколога: „Лікарю, будь ласка, подивіться… можливо, хоч дитину можна врятувати“. Вона слухала… і просто тихо сказала: „Ні… серцебиття немає“. Це був момент, який просто провалює всередину. Коли розумієш, що зробив усе, а цього замало — бо війна забрала все раніше».
Минуло понад два роки, однак спогади про той день досі не відпускають рятувальника. У пам’яті залишилися обличчя загиблих, звуки зруйнованої лікарні та усвідомлення того, що навіть доклавши всіх зусиль, не завжди вдається врятувати людське життя.
У серпні 2025 року під час чергового російського обстрілу Слов’янська Сергій Пишнограєв очолив рятувальну операцію, під час якої вдалося врятувати шістьох людей, серед них — дитину.
Однак цей виїзд також не минув без втрат серед особового складу. Під час евакуації поранення дістав рятувальник Сергій Бабенко.
За словами Пишнограєва, спочатку надійшло повідомлення про літнє подружжя, яке потребувало допомоги в одному з будинків. Для їхнього порятунку сформували евакуаційну групу на броньованому автомобілі, яку він очолив особисто.
«Спершу нам повідомили, що в одному з будинків літня пара потребує допомоги. Я дав команду формувати евакуаційну групу на бронеавтомобілі та сам очолив її. Ми забрали їх першими — вони навіть не встигли взяти речі, лише ковдру та документи», — згадує Сергій.
Після цього рятувальники вирушили на сусідню вулицю, де потрібно було евакуювати родину з дитиною. Сергій Бабенко першим пішов до будинку, несучи бронезахист для дорослих.
Сам Пишнограєв на кілька секунд затримався біля автомобіля, шукаючи маленьку каску для дитини. Саме в цей момент пролунав вибух.
«І в цей момент стався вибух. Глухий, різкий — усе здригнулося. Я кинувся вперед. Сергій лежав на землі: поранення в голову, втрата свідомості. Ми перенесли колегу до машини, надали допомогу, повезли до лікарні», — розповідає рятувальник.
Попри небезпеку та поранення колеги, операцію не припинили. Після доправлення Сергія Бабенка до лікарні рятувальники повернулися, щоб завершити евакуацію.
«Після цього повернулися та забрали пораненого літнього чоловіка, двох жінок і хлопчика. Тоді ми вивезли всіх із того небезпечного району», — пригадує Пишнограєв.
Цей виїзд став одним із найнапруженіших за роки його служби. Сергій досі пам’ятає кожен крок, вибух і погляди людей, для яких прибуття рятувальників означало шанс залишитися живими.
Фото взято: МВС України
За роки служби Сергій Пишнограєв неодноразово опинявся в ситуаціях, коли рішення доводилося ухвалювати за лічені секунди, а від злагодженості дій команди залежали людські життя.
Як керівник він приділяє особливу увагу взаємній підтримці, довірі та психологічному стану підлеглих. Переконаний, що саме атмосфера в колективі допомагає рятувальникам ефективно працювати навіть у найскладніших умовах.
«Здоровий клімат у колективі є запорукою злагодженої роботи, високої мотивації та готовності ефективно діяти в екстремальних умовах», — підкреслює підполковник.
Попри керівну посаду, Сергій продовжує бути поруч із колегами під час небезпечних виїздів. Разом із ними працює під обстрілами, серед руїн і диму, допомагаючи людям, які опинилися в біді.
Для нього служба в ДСНС давно стала не просто професією, а покликанням, яке визначає його щоденні рішення та вчинки.
Фото взято: МВС України
Попри постійну небезпеку та важкі спогади про пережите, Сергій знаходить сили продовжувати службу завдяки підтримці найближчих людей.
Особливе місце в його житті посідає дружина, яка також служить у ДСНС. Вона добре розуміє специфіку роботи чоловіка, ризики, з якими він стикається, та труднощі, про які не завжди можна розповісти словами.
«Дружина завжди з розумінням ставиться до всіх труднощів моєї роботи, адже сама проходить службу в ДСНС. Коли я повертаюся після виїзду, вона не показує хвилювання, а просто підтримує. За це я їй надзвичайно вдячний. Вона моя опора, завжди поруч, навіть коли дуже складно», — зізнається рятувальник.
Не менш важливою для Сергія є підтримка батьків. Він розуміє, наскільки складно їм усвідомлювати, що син щодня ризикує власним життям.
«Батьки, звісно, хвилюються. Є моменти, коли їм важко, бо вони знають, з якими ризиками я стикаюся. Але водночас вони розуміють, що я виконую важливу місію — допомагаю людям. Я бачу в їхніх очах гордість — це додає мені сил. Я знаю, що вони мною пишаються».
Сергій неодноразово наголошує, що без підтримки рідних йому було б значно складніше виконувати свою роботу. Адже кожен виїзд — це не лише професійний обов’язок, а й відповідальність перед тими, хто чекає на його повернення.
За роки служби Сергій Пишнограєв пройшов через десятки небезпечних рятувальних операцій, втрату колег і роботу в містах, які російська армія щодня руйнує обстрілами.
Попри пережите, він продовжує виконувати свій обов’язок. Водночас його найбільша мрія залишається простою — щоб війна якнайшвидше закінчилася і він зміг жити звичайним життям поруч із родиною, без постійних тривог, страху та вибухів.
За мужність і самовіддану службу Сергій неодноразово отримував державні та відомчі нагороди. Зокрема, у 2025 році його відзначили орденом «За мужність» ІІ ступеня.
Серед його нагород також:
Відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції»
Орден «За мужність» ІІІ ступеня;
Відзнака Президента України «За оборону України»
Нагрудний знак «Знак пошани»
Нагрудний знак «За відвагу в надзвичайній ситуації»
Орден «За мужність» ІІ ступеня.
Історія Сергія Пишнограєва — одна з багатьох історій українських рятувальників, які від початку повномасштабного вторгнення працюють під російськими обстрілами, втрачають колег, але продовжують повертатися туди, де люди потребують допомоги.
За кожним таким виїздом — ризик для власного життя, складні рішення та відповідальність за тих, кого ще можна врятувати. І саме ця щоденна робота, яку рятувальники виконують без огляду на небезпеку, залишається одним із проявів мужності та людяності під час війни.
Фото взято: МВС України
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!