«Мені немає куди виїжджати, я тут залишусь»: як живуть пенсіонери Краматорська, для яких волонтери — остання надія

У прифронтовому Краматорську, порівняно з іншими регіонами, відсоток літніх людей переважає молодих. За оцінками соцслужб, 40−45% населення міста — люди пенсійного віку. У цифрах це 22−24 тисячі осіб. Лише частина з них має опіку дітей чи родичів. Але тисячі історій літніх краматорців — скорботні: у когось діти зникли безвісти на фронті, чиєсь життя забрали окупанти, когось з близьких «поглинула» окупація, а хтось просто живе на відстані від батьків та не переймається їх евакуацією. Формально тисячі пенсіонерів мають від кого отримувати турботу. Проте додзвонюються дітям далеко не всі. Нерідко дорослі діти викреслюють батьків зі списку родичів як тягар. Дбати про них доводиться тим, хто ще учора не знав про існування цих пенсіонерів.

У списку Сергія Лисаченка, волонтера організації «Людям від людей», 357 адрес по Краматорську, де живуть пенсіонери. Усі вони у випадку наближення бойових дій до міста можуть залишитися напризволяще.

Місто сьогодні кожного дня опиняється під ударом окупантів, які спрямовують сюди ракети, авіабомби, дрони та ударні БПЛа. Лінія фронту знаходиться вже на відстані 13 км. Це все спонукає місцевих мешканців виїжджати з рідних домівок та шукати собі житло у більш безпечних областях. Але пенсіонери здебільшого залишаються. Поки поряд є волонтери — є надія протриматися. Але здебільшого люди прийняли для себе рішення померти у власному домі та рідному місті. Не тому, що вони дуже цього прагнуть, а через безвихідь.

Як живуть старі, хворі люди у прифронтовому місті, у репортажі «Вчасно» з Краматорська.

«Продукти, які привеземо, закінчаться уже за тиждень»

Сергія Лисаченка з помічницею Міланою Закутнею знають в обличчя майже всі продавці краматорського супермаркету. Вони щотижня по кілька разів приїжджають скуповувати курячі гомілки та сотню яєць. Коли продавчиня за прилавком їх бачить, відразу питає «Як завжди?». Цього разу пакунків вісім, тож на їх фасування і збір коробок з яйцями йде до 10 хвилин. Після цього — ранкова кава для «підзарядки», і об'їзд адрес по Краматорську.

М’ясо і яйця — мала частина пакунка, який волонтери завезуть на кожну адресу. Цього разу в кожному пакеті ще по пачці рису, макаронів, гречки, пляшка олії, картопля, м’ясний паштет, лимон, печиво з чаєм і палета води. Частину продуктів доводиться просити «з протягнутою рукою», хоча дещо волонтерам пропонують небайдужі підприємці. Наприклад, кілька тижнів тому поліцейські закупили фруктів і олії, які відразу ж «роз'їхалися» по адресах. Часто продукти, які видають у частині, віддають військові — кажуть, їм забагато, а комусь їжа буде необхідніша.

«Звідки продукти… Десь ніч не поспав, десь щось випросив, — сміється Сергій. — Воду виробник дає нам палетами. Чай пожертвували в такій кількості, що до осені вистачить. Кілька тижнів тому з нами поділилися палетами кетчупу й гірчиці, їх теж багато. І памперси прислали з Італії — їх бабусі часто просять. Але не абиякі, ні. Ми одній бабусі минулого разу завезли два види — вона забракувала обидва. Сьогодні веземо три інших варіанти, теж волонтерські».

Напрямок допомоги ГО «Людям від людей» — в основному продукти та засоби гігієни. Збирають на допомогу стареньким через соцмережі. Але робити закупи регулярно й так часто, як раніше, уже не вдається. Кожен пакунок обходиться у 550−600 гривень, а збір коштів рухається вкрай повільно — донатять сьогодні небагато. Артем Приходько, переселенець з Костянтинівки та керівник ГО «Людям від людей», пояснює: якщо раніше вдавалося розвозити пакунки щодня, то зараз лише 2−4 рази на тиждень. Хоча від цього кількість підопічних майже стабільна — 357 людей, які потребують волонтерської їжі. Грошей на їх купівлю у пенсіонерів майже немає.

«Ми з вами будемо в тій самій шкурі, що й ці люди. А, може, і в гірших умовах. Бо зараз хоч 2,5−2,7 тисячі пенсії, хоча це мізерні гроші. Вони йдуть на ліки й оплату комунальних послуг, за що купують їжу — навіть не уявляю. Я б взагалі у літніх людей брав інструкцію з виживання без грошей. Тому прикро, що зараз не можемо завозити продуктові пакети так часто, як раніше», — каже волонтер.

Водночас перебірливих підопічних теж не бракує — не усіх бабусь задовольняє пакет із безкоштовною їжею, яка сукупно коштує понад тисячу гривень.

«Повне коло, за яке об'їдемо всіх, займає 2−2,5 місяці. А продукти, які привеземо, закінчаться уже за тиждень. Хоча бувають бабусі, які скаржаться, що ми привезли не те, що вони хотіли. Наприклад, сьогодні гречку привозимо, а вона каже, що таку крупу не їсть — «забирайте». Була бабуся, якій привезли мінералку, а вона сказала «я таку не п’ю, везіть іншу», — пригадує волонтер.

«Коли бомбитимуть, я її своїм тілом накрию»

Перш ніж зайти у під'їзд, Сергій Лисаченко коротко інструктує: на «слізні» теми бабусь краще не питати — вони й самі розкажуть, але для них це буде менш травматично. Якщо запропонують лишитися — слід відмовитися, бо з «чаюваннями» рейс затримається до вечора.

У квартирі на другому поверсі волонтерів уже чекають — двері напіввідчинені, а в коридорі вже стоїть 64-річна Луїза. Вона доглядає «лежачу» 87-річну Людмилу Яківну вже три роки, яку ледь не отруїла її колишня доглядальниця. Коли сама Луїза зламала руку, навіть переїхала жити до старшої подруги, щоб не лишати її саму, хоча теж потребувала уваги.

«Познайомилися випадково — знайомий розповів, що колись за нею дивилася жінка й почала бухати. Друга вимагала, щоб на неї переписали квартиру, а під кінець травила Людмилу Яківну таблетками. Вона була ще й зневоднена. Коли я побачила це — почала доглядати сама. І кидати не збираюся… Коли будуть бомбить — своїм тілом її накрию», — переконує Луїза, коли запитуємо в неї, що доводиться робити під час обстрілів Краматорська.

Людмила Яківна потроху починає прокидатися, коли чує розмову Сергія з доглядальницею. Луїза каже, що та у пригніченому стані, бо у Яківни сьогодні горе — її син помер у Франції, сьогодні його ховають. Всю ніч жінка не спала — нервувала й плакала. Тож лише вранці, коли не лишилося сил, заснула. На сумку з продуктами жінка реагує сонно, проте щиро радіє: вона здебільшого харчується гуманітаркою. Проте через кілька хвилин пригадує, що сина ховають, і не може стримати сліз. Ті стікають по зморшках на подушку, яка миттєво мокріє.

Від скорботи жінку трохи відволікає тільки перелік продуктів, які сьогодні привезли волонтери. Людмила Яківна киває головою і дякує кожному перерахованому продукту.

«Пенсії не вистачає: якби дочка не допомагала, геть погано було б. А так що отримую, віддаю Луїзі. Не буде ж вона до мене дурно ходить, за безплатно», — пояснює пенсіонерка.

Обидві жінки евакуйовуватися не планують. Луїза каже, що її багатодітна донька, імовірно, теж не поїде з Краматорська. Родичів у віддалених районах України в них немає — всі живуть неподалік фронту. Схожа ситуація і в Людмили Яківни. Щоправда, усі її родичі за кордоном: онука в Польщі, на квартирі, тому бабусю до себе не забере. Сина немає серед живих, а дочка забрати маму не може.

«Мені немає куди виїжджати, я тут і залишусь. Я ж взагалі на одну сторону не можу повернутися… Я вже все, нічого не можу сама», — каже 87-річна пенсіонерка.

Коли ми виходимо з квартири, Людмила Яківна читає молитву «на доріжку». Її доглядальниця дякує Сергію й Мілані, і наостанок зізнається: вони дуже чекають, коли волонтери приїдуть ще раз. Якщо не з продуктами, то хоча б на розмову.

«За оренду можемо платити всього 3−4 тисячі гривень», — батьки воїна, який зник безвісти на полі бою

Один пакет з продуктами важить до 10 кілограмів. Ще 12 — палета води. Носити це доводиться Сергію — підтягнутому, проте немолодому чоловіку. Тож коли починається «рейс», і в будинках не працюють ліфти — це стає проблемою. Допомогти нікому: Мілані, помічниці, така вага заважка. А люди, яким продукти призначені, ледь пересуваються по кімнаті.

«Зазвичай це старі одинокі люди, але багато тих, у кого є діти, просто вони з ними не спілкуються по 10 років, дехто більше. У когось виїхали в росію, коли війна почалася, хтось за кордоном», — пояснює чоловік, під'їжджаючи до під'їзду багатоповерхівки.

Але нерідко підопічними волонтерів стають ті, хто ще нещодавно мав опору. Зокрема, 58-річна Лідія Василівна, яка чекає волонтерів з відкритими дверима квартири. Через хворобу очей вона бачить лише силуети, а в сусідній кімнаті лежить хворий чоловік. Обидвох сильно підкосила трагедія — їхній син безвісти зник під час боїв за Бахмут. Він був найбільшою опорою і для батьків, і для дружини та двох дітей. Зараз будь-яка розмова про евакуацію чи життя в іншому місті викликає у жінки неконтрольовані сльози, бо надто велика імовірність, що те життя мине без сина.

Продуктам, які приносять волонтери, жінка радіє — каже, це допомагає зекономити кошти перед евакуацією. яка все ж насувається. Багато платити за орендоване житло в іншому регіоні вони з чоловіком не зможуть, тому поки що лишаються в Краматорську.

«Зараз вдома водичка, світло є. Магазини й банки працюють, тому ми ще чекаємо. У мене й пенсія 6 тисяч, є перша група інвалідності. І чоловік, Саша, лежачий. Зліг, щойно син пропав. Перестав ходити, тільки з паличкою по квартирі ледь пересувається. Виїхати з ним майже неможливо», — пояснює жінка.

Раніше вони з чоловіком уже евакуйовувалися, але коли син зник на фронті - повернулися у Краматорськ. Тепер же виїжджатимуть у Полтаву — до сестер Лідії Василівни.

«Вони теж переселенки — з Родинського й Добропілля. В однієї чоловік помер у Добропіллі. Там його поховали, вибачте, як собаку, бо ніхто не міг під'їхати, щоб поховати по-людськи, на кладовищі. Коли виїхали — сестри залізли в борги, купили невеличку хатку в Заводському. Мене теж гукають, але поки не можуть знайти житло. Треба недороге й обов’язково, щоб у хаті була вода, туалет, бо чоловік інакше — ніяк… А за оренду можемо платить всього 3−4 тисячі гривень», — каже жінка.

Коли Сергій із Міланою прощаються, вона продовжує повторювати: вони з чоловіком сподіваються на два чуда: що син повернеться, і що війна зупиниться. Але попри слова, сльози продовжують стікати по обличчю.

«І без двох ніг приноровлюсь!..»

На решті адрес, куди Сергій із Міланою привозять продукти, ситуації не краще: 55-річний Віталій Миколайович, який випав з шостого поверху, не знає, куди їхати. Хоча евакуюватися хоче. 76-річна Галина Іванівна бідкається, що їхати не хоче, бо ноги не ходять. Але «якщо все тут буде валитися — може, пішки піду». А 72-річна Надія Гаврилівна з ампутованими ногами наголошує, що нікуди не поїде, бо її «не забувають» подруги, з якими вона колись працювала. Каже, що коли рана від операції загоїться, знову зможе сама про себе дбати, перелазити на колісне крісло.

«Я нікуди не поїду. Немає нікого, та й не хочу. Була дочка, але зникла безвісти в росії, ще давно. Навіть через програму на телебаченні її шукали, але не знайшли. А так — мені й тут нормально, тільки пенсії не вистачає», — розповідає пенсіонерка.

Уже сьогодні з Краматорська дуже хоче виїхати лише 82-річна Галина Павлівна. Жінка настільки боїться вибухів, що сама питає у волонтерів, куди можна евакуюватися.

«Мені куди завгодно, аби тільки від цих бомб, бомбардувань. Страшно! Воно все бахає, гуде, трясеться… А в мене ж нікого. І чоловік, і син померли», — каже жінка.

Вона пропрацювала перекладачем технічної документації у Карелії 6 років, десятки років — юристом і перекладачем на заводах Краматорська. Бездоганно знає англійську, але тепер вона живе сама, і їй нікуди евакуюватися. Вона готова їхати хоч завтра, але за умови, що з нею поїде й Барсик — котик, з яким живе 15 років. Ставиться до нього як до дитини. Навіть спеціальний рюкзак купила за невелику пенсію, щоб котик комфортніше переніс поїздку. З нею їхатиме й сусідка з дитиною, які піклуються про бабусю. Разом, сподіваються, їм буде легше.

«У мене пенсія 5700 гривень, зараз ніби 500 гривень додали. Але цього не вистачає, на ліки треба багато. У мене ж тиск, ноги не ходять зовсім», — наголошує Галина Павлівна, спираючись на ходунки.

Коли Сергій із Міланою прощаються, Сергій пригадує телефон жінки, яка пропонувала волонтерам місця у шелтері. Її номер Галина Павлівна записує з особливою надією — двічі звіряє, перепитує, навіть починає посміхатися. Папірець притискає до себе, а потім бережно кладе перед дзеркалом — там його «точно не забуде».

«Я дуже противна, щоб мене хтось стерпів. А тут у мене рай — своїми руками зробила»

Наступна адреса, на яку заїжджають Сергій із Міланою — теж у багатоповерхівці. 78-річна Світлана Миколаївна, яка тут живе, минулого разу «забракувала» волонтерські памперси. Тож цього разу їй привозять уже кілька різних.

Жінка майже не пересувається по квартирі — перша група інвалідності дається в знаки. Дбати про себе їй дуже важко — це виказує запах сечі, який «в'ївся» у стіни й меблі. Світлана Миколаївна про це знає й називає однією з причин, чому виїжджати з Краматорська не буде. Але основний аргумент — характер.

«Я така хвора, що мені треба панські умови. Ніхто не буде таке терпіть, я ж лежача. Оце напилася таблеток і вийшла до вас, а без них і сісти не можу. І я така противна. Все життя сама — рано розійшлася з чоловіком, жила сама дуже довго. Я і баба, і мужик! І мене ніхто не витерпить, і мені треба, щоб усе було моє. Тут у мене свій рай», — категорично пояснює пенсіонерка.

Дочка допомагати теж не може — Світлана Миколаївна вже тихіше каже, що зараз та поїхала «лікувати голову в Донецьк». В Україні, каже, їй не дали групу інвалідності, тому вона «пробує шанс» на окупованій території. І що далі буде з нею, чи повернеться вона в Краматорськ — взагалі незрозуміло.

Наостанок Світлана Миколаївна додає, що вони з родиною уже виїжджали у 2022 році. Тоді «протринькали всі гроші» й повернулися, тепер коштів на повторну евакуацію немає. А на умови, які пропонують волонтери та шелтери, не погодиться — переконує, що їй буде краще у власній квартирі, навіть якщо волонтери не будуть приїжджати й прийдеться тут помирати.

Об'їзд усіх адрес займає 2,5 місяці. Інколи волонтери привозять їжу підопічним, а ті їх… «не дочекалися»

У команді ГО «Людям від людей» волонтерів небагато. Втриматися на роботі, яка виснажує і втомлює за умовчанням, важко. Дві працівниці нещодавно евакуювалися, серце ще однієї не витримало — у жінки стався інсульт. Тому весь тягар «продуктових рейсів» на трьох волонтерах: Сергієві, Мілані та евакуйованій Ларисі Василівні, яка обдзвонює людей і оновлює списки, до кого потрібно їхати. Нерідко люди помирають, тож їхня адреса зникає з маршрутного листа.

«Багатьох уже немає в живих. Ми видаляємо зі списків людей, хто помер чи евакуювався. Але часто з’являються новенькі: соцслужби просять, щоб ми їм допомогли, чи поштарі розповідають, що є бабусі й дідусі, у яких банківських карток немає — вони отримують пенсію на руки. Часто таким треба будь-яка допомога. Місцева влада гуманітарними наборами допомагає, але ж на неї реєструються ті, в кого є смартфон. А у нас є такі, в кого немає телефону зовсім. Єдина можливість з кимось поговорити — коли ми приходимо, чи з сусідами. Спілкування бабусям треба найбільше», — пояснює Сергій Лисаченко.

Принцип роботи волонтерів — допомогти їжею, розмовою чи евакуацією. Чоловік каже, що він «заточений не лише під продукти», тому кількох підопічних організація допомогла евакуювати. Але багато хто зі стареньких навіть не розглядає цей варіант. Хоча навряд зможуть вижити, якщо волонтери виїдуть. А колись це доведеться зробити.

Наприклад, сам волонтер Сергій Лисаченко вже кілька разів переносив власну евакуацію. Хоча і сподівається, що остання агломерація Донеччини встоїть.

«Раніше я собі казав, що евакуююсь, якщо Бахмут заберуть. Потім так казав про Часів Яр, потім про Покровськ. На сьогодні я вже пережив приліт поруч — мені з хати дах знесло. Я його за два дні перекрив. Тепер думаю, якщо ще раз знесе, тоді вже точно поїду. Але бачте, як у нас буває: спершу ми й не плануємо їхати, а через кілька годин нам ночувати ніде», — пригадує краматорець.

Сергій Лисаченко додає, що прифронтові умови диктують інакший підхід до підопічних: він намагається не ставити їм питань, які викликають сльози. Хоча без них майже неможливо обійтися, бо кожна літня людина усвідомлює, що залишиться абсолютно безпорадною та покинутою без волонтерів.

«Бувають дуже важки дні. Послухаєш людей, проїдешся по Краматорську, який щодня бомблять… Тому намагаюся не ставити питань, які викликають сльози. Все треба робити на позитиві: прийшов, пошумів, сказав щось цікавеньке і швиденько тікати. Бо часто приїжджаю до бабці й дізнаюсь, що в неї син загинув на війні, чи хтось безвісти зник, чи помер… Легко емоційно виснажитись», — визнає волонтер.

Допомогти ГО «Людям від людей» дбати про пенсіонерів у Краматорську можна, перерахувавши кошти на банку: https://send.monobank.ua/jar/7PM4HQjBe8. Усі зібрані кошти команда волонтерів витрачає на закупівлю продуктів та необхідну допомогу літнім мешканцям Донеччини.