30-річний Станіслав на псевдо «Татарин» має всі законні причини звільнитися з війська, пройшовши бої за Донеччину й отримавши поранення. Після нього він повернувся у стрій. На сході чоловік ледь не втратив власне життя, але запевняє, що нищитиме окупантів до останнього — за рідних, яких вони вбили.
Фото з особистого архіву "Татарина"
30-річний харків'янин Станіслав, боєць 24 ОМБр ім. короля Данила у війську з часів АТО — з 2017 року. Журналістам «Вчасно» розповідає, що все починалося з патріотичного руху на початку вторгнення росії в Україну. Тоді юнак із друзями «контролював порядок на вулицях», але коли стало зрозуміло, що терористи не планують зупинятися — сам став у стрій, не маючи, навіть, досвіду служби в армії.
Спершу служба нагадувала радше військову охорону, проте повномасштабне вторгнення «Татарин» розпочав в окопах — з прямим контактом із росіянами, які прорвали кордони й на той момент проривалися в Харків та область. Станіслав був кулеметником — не без гордощів каже, що «робив працю» дуже якісно й результативно.
«Вони як лізли — я їх чітко покосив, покосив — і все, на якийсь період тиша. Звісно, що недовго, але йшли вони по трупах своїх же виродків. Відчували з кількості крові, наскільки їм тут не раді. Я робив свою роботу досконало. Завжди був командиром групи. Знаю, як вести бій, що робити. Через це за весь період до 2024 року у нас було лише два 300-х, один з яких — я», — пригадує військовий.
Тоді близькі контакти з ворогом доводилося відбивати, тож ціну піхотної позиції Станіслав знає на власному досвіді: якщо попереду чи поруч немає побратимів — бій буде не просто виснажливий, а інколи й приречений.
Для «Татарина» війна з росією просякнута кров’ю його рідних і побратимів. Досі болить втрата брата та батька, які теж захищали Донецьку область. Через це Станіслав категорично відмовляється воювати за інший регіон — каже, йому треба помститися.
«У 2023-му році я втратив брата на руках. Торік — батька. Чому я у 24-й бригаді? Бо вона працює тільки на Донбасі. Мені було принципово повернутися. Це свого роду помста за те, що вони поховали мою сім'ю», — розповідає військовий.
Важке поранення, після якого довелося піти на тривалу реабілітацію, Станіслав отримав два роки тому теж на Донеччині — у Часовому Ярі. Це сталося на стратегічному для оборони й наступу (на той момент) каналі. Досі наслідки того поранення «гояться» — реабілітація для військового так і не скінчилася, триває досі.
«Ми потрапили в оточення, але втрати понесли тоді, коли з нього виходили. Це був дуже неочікуваний удар, я тоді розгубився, а прокинувся вже у харківському шпиталі. У мене не працювали ноги, права рука, були зламані чотири ребра, зачепило голову й підборіддя. Врешті, мені видалили шматок кістки за новими технологіями, понад рік я реабілітовувався», — розповідає військовий.
Повернувся до служби він лише місяць тому. Тепер же чекає на зміну своєї посади, оскільки кулеметником служити більше не може. Хоча після поранення він має законні причини звільнитися з війська, наголошує: з Донецької області добровільно не поїде. Це кровна помста за тих, кого окупанти відібрали в нього.
Стан здоров’я після поранення уже не дозволяє працювати на лінії зіткнення, проте «Татарин» зауважує: він може навчити людей, як вижити. Досвіду в нього — бойові роки.
«Я ж бачив, як люди помирають, як їх витягують чи як вони змінюються всередині. Я вже надивився, що буває, і знаю, що можу змінити й чим допомогти побратимам», — зауважує Станіслав.
Станіслав розповідає, що після кожного поранення чи реабілітації, коли він повертався на війну, завжди були зміни технологій і роботи з противником. Каже, що контакти з ворогом трапляються, але це не порівнюється з тим, що відбувалося раніше на фронті. Проте умовно безпека піхотинців на позиціях дуже хитка: окрім «повзучих» окупантів і техніки, яка працює по людях, додалися дрони, які майже постійно висять над ЛБЗ, через що навіть висунути голову, щоб подихати повітрям, неможливо.
«Праця для піхотинця на передньому краї є. Знаєте, дрони можуть розібрати якусь точку, відбити шматок землі, але закріпитися не можуть. Тобто пильнувати й мати смугу відповідальності повинна людина. Дрон не сяде в бліндаж, не вслухуватиметься, щоб ніхто не підійшов, не підлетів. І допоки на полі бою є люди — значить, та ділянка чиясь. Допоки там наші люди — значить, вона наша», — зауважує «Татарин».
Військовий додає, що на противагу нам, окупанти зовсім не жаліють своїх людей. Тому не рідкісні випадки, коли у спробі вбити наших військових вони обстрілювали своїх «ходаків». Через це піхотинців на наших позиціях намагаються максимально убезпечити: основне завдання — спостерігати й доповідати про пересування росіян поруч. Далі — справа за операторами БпЛА, які «покладуть» росіян, тому бійцям не доведеться вступати у контакт. Проте наголошує, що повністю замінити піхотинців на полі бою не вдасться ніколи. Навіть у випадку, якщо роботи будуть людиноподібні з аналогічною реакцією та відпрацюванням по ворогу чи ворожих цілях.
«Залізяка наших хлопців не замінить, це однозначно. Але чи потрібні дрони на полі бою? Обов’язково. Бо одну людину треба створити, почекати щонайменше 18 років і 9 місяців, навчити — на це також йдуть місяці. А робот — це залізо. Він не виконає завдання краще, ніж воїн, але якщо врятує хоча б одне життя — то точно необхідний», — каже Станіслав.
«Татарин» додає: з війною він не попрощається, якщо вона триватиме. І хоч вдома чекає дружина з дітьми, родина — він хоче лишитися на Донеччині, щоб продовжувати свою боротьбу.
«Армія для мене триватиме до тих часів, поки не загину сам, чи поки не закінчиться це все. Не заморозиться, не складеться зброя, бо в такому випадку росіяни через кілька років знову накопичаться і просунуться ще далі. І з кожним таким накатом ми будемо втрачати все більше нашої країни й наших людей. Вихід у нас один: добити це все. І тільки тоді, сподіваюсь, мої діти, як і діти інших воїнів, не будуть там, де ми зараз проводимо свою молодість», — каже чоловік.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!