До Дня Захисників і Захисниць України згадуємо історії військових, про яких розповідали наші журналісти. Серед них — захисники та захисниці, які пройшли полон і найзапекліші бої, пережили важкі поранення, втратили побратимів, а також ті, хто віддав своє життя, захищаючи Україну.
«Ми стоїмо заради тих, хто нас чекає»: історії захисників, які боронять Україну та віддали за неї життя/ Колаж "Вчасно"
1 жовтня в Україні відзначають День захисників і захисниць. Цього дня наша країна вшановує майже мільйон чинних військовослужбовців і десятки тисяч полеглих — воїнів, які віддали свої життя в боях за вільну Україну.
Редакція Вчасно щодня висвітлює новини про війну, пише про подвиги українських військових та їхні життєві історії. У День захисників і захисниць хочемо нагадати про тих, хто щодня б'ється з окупантами на фронті, захищає своїх рідних і виборює для України право на вільне майбутнє, а також згадати тих, хто віддав за нашу свободу найдорожче — власне життя.
Військовий із позивним «Каспер» від початку повномасштабного вторгнення пройшов кілька кіл пекла. Війну хлопець зустрів у Волновасі разом із родиною. Уже 25 лютого він повернувся на роботу в Маріуполь, а наступного дня став добровольцем разом із сотнями інших, аби відбивати місто від окупантів.
«Ми в Маріуполі до останнього трималися й сподівалися на підмогу. А коли вже нас почали брати в кільце й ми опинилися на заводі Ілліча — дійшло, що сподіватися можна тільки на себе. І вибиратися — теж своїми силами», — пригадував військовий.
Перед ним тоді постало три варіанти, як пережити останній день на заводі Ілліча. Обираючи між переміщенням на «Азовсталь», здачею в полон та проривом через російські позиції, він обрав останній варіант.
«Я пішов на прорив — зі мною було ще 60 людей. Сиділи у двох КАМАЗах і трьох джипах… Але у нас не вийшло, колону розбили. Хто вижив — потрапив у полон», — розповідав «Каспер».
Після цього військовий потрапив у полон на 631 день — майже 22 місяці. Він пройшов через жорсткі умови утримання, які створюють росіяни. А вже 3 січня 2024 року Олексія обміняли — він був одним із 230 захисників Маріуполя, острова Зміїного, пропускного пункту «Чонгар» та Чорнобильської АЕС, яких Україні вдалося повернути.
Вікторія із позивним «Руна» — історія сміливої командирки відділення зенітно-артилерійського взводу 56-ї окремої мотопіхотної бригади, яка обороняє Донецьку область.
Дівчина потрапила до ЗСУ попри те, що спочатку її не хотіли туди брати. Але наполегливість і цілеспрямованість «Руни» допомогли подолати всі перешкоди. Згодом вона стала командиркою відділення та завзято керувала чоловіками.
«Бути військовою вирішила в старших класах, ще коли навчалася у школі. Тоді на предметі „Захист Вітчизни“ я вперше відчула, що таке зброя, вперше вистрілила та проходила смуги перешкод нарівні з хлопцями», — розповідала Вікторія.
Найзапекліші бої, які довелося пережити військовій, точилися у населеному пункті Піски, а потім — у Первомайському.
«Ми понад рік були на цьому напрямку та тримали оборону. Саме там я й отримала свій перший бойовий досвід і контузії», — розповідала «Руна».
Вона також ділилася думкам про те, що найважчим для неї було вперше втрачати побратимів, а найгіршим — що навіть не було часу кожного оплакати.
Однак попри всі труднощі Вікторія зазначає, що після закінчення війни вона й надалі прагне залишатися військовою.
Для бійця Донецької окремої бригади сил ТрО з позивним «Док» війна почалася ще у 2015 році, коли він добровольцем долучився до оборони Донеччини. Тоді його оточення не розуміло цього рішення й майже не підтримувало його. Проте під час повномасштабної війни люди почали розуміти, що він боровся за їхнє життя, свободу та право не жити в рабстві.
Військовий живе війною вже 11 років. Повномасштабне вторгнення змінило все кардинально.
«Пам'ятаю, коли ще чотири роки тому приїхав додому — з дружиною час провів, щось зробив по дому — і все, поїхав. Як такого цивільного життя у мене не було навіть під час відпусток», — ділився спогадами військовий.
Однак про своє рішення стати добровольцем у 2015 році й залишатися ним досі воїн не шкодує. Він зізнається, що навіть якби мав можливість демобілізуватися, все одно залишився б у війську.
Ще одна унікальна історія — про ветерана АТО та ексштурмовика спецпідрозділу «Кракен» із позивним «Монгол», який пройшовши бої та штурми в Авдіївці, продовжує воювати попри підірване здоров’я. Військовий нищить окупантів на Лиманському напрямку за допомогою ударних дронів «Вампір». Маючи трьох дітей та право на демобілізацію, він обрав службу, щоб захистити родину від катувань.
«У мене троє дітей. Я не хотів, щоб до мене додому прийшли і їх катували окупанти», — розповідає захисник в інтерв'ю «Вчасно».
Його військовий шлях розпочався ще за часів АТО у 2015 році, коли «Монгол» 23 березня прийшов на службу. Демобілізувався у жовтні 2016 року, відслуживши півтора року. Додому повернувся, розуміючи, що потрібна пауза й трохи спокійного життя.
Однак із початком повномасштабного вторгнення він знову пішов на війну.
«Чесно, трохи заморився і здоров’я вже „шепче“. Все ж більш як шість років я віддав війні, зараз хочеться нарешті побути з родиною. Але поки не поруч — то щовечора ми на зідзвоні: відео, розмови… Скучаю за ними й за дружиною», — розповідає «Монгол».
Не всі історії військових, які після служби опиняються вдома, завершуються поверненням до звичного життя. Так сталося з Валентином Ільченко, який після важкого поранення на фронті вчиться заново жити, а його дружина Олена стала для нього всім — доглядальницею, реабілітологом і головною опорою на шляху до відновлення.
Родина Ільченків роками будувала мирне життя, однак війна розділила їхню історію на «до» і «після».
Валентина мобілізували 3 квітня 2022 року. Він потрапив до радіотехнічних військ Повітряних сил ЗСУ. Наприкінці 2024 року після навчання чоловіка перевели до піхоти — 81-ї окремої аеромобільної Слобожанської бригади. Згодом Валентин потрапив до евакуаційної роти. Він був механіком-водієм броньованої машини, яку військові самостійно додатково захищали так званими «їжаками». Екіпаж евакуйовував підбиту техніку.
5 листопада 2025 року Валентин отримав друге й надважке поранення.
«Коли я приїхала, чоловіка вже оперували. Я лише встигла побачити його закривавленим: обличчя, груди, трубка з кров’ю, що стирчала з голови. Поранене око та череп. У мозку почала збиратися гематома», — розповідала дружина Валентина.
Разом вони пройшли й досі проходять тяжкий шлях — від лікарні до реабілітаційного центру «Модричі», де Валентин намагається заново вчитися жити після важкого поранення.
На жаль, деякі з героїв, з якими спілкувалися журналісти «Вчасно», загинули на війні. Зокрема ми втратили сміливого Олександра Кравчука — добровольця з Добропілля.
У 2022 році чоловік сам пішов до військкомату і згодом став командиром відділення 109-го батальйону Донецької окремої бригади сил ТрО. Воював під Вугледаром та в Авдіївці.
Як і у кожного українця, життя Олександра вирувало й було сповнене планів на майбутнє, однак прихід росіян перекреслив усе.
«За війну навіть ніколи не думав, мав звичайне цивільне життя», — розповідав Олександр.
Його історія — про те, як звичайна людина стала захисником своєї країни та прикладом для наступних поколінь.
«Я йшов воювати не тільки за сім'ю та патріотів, а й за сусідів-ватників з Донбасу», — казав захисник.
На жаль, через два місяці після нашої зустрічі Олександр загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. У нашій пам’яті він залишився людиною, яка, не вагаючись, стала на захист рідного міста та країни.
Найболючішою втратою для редакції «Вчасно» стала загибель нашого журналіста Олександра Цахніва. Його життя обірвалося 25 березня 2023 року на Бахмутському напрямку під час обстрілу військ рф.
Олександр був одним із небагатьох медійників-розслідувачів на Донеччині — він провів низку важливих розслідувань, завдяки яким люди дізнавалися правду про корупційні схеми чиновників, керівників комунальних та вугільних підприємств. Він не терпів несправедливості, тож із мобілізацією до війська не зволікав.
Стати на захист України Саша добровільно вирішив на початку повномасштабного вторгнення. Приєднався до лав 37-го окремого стрілецького батальйону ЗСУ і, обійнявши посаду стрільця-помічника гранатометника, вирушив на передову. На службі отримав позивний «Журналіст». Йому назавжди залишилося 37 років.
Низько схиляємо голови перед нашими захисниками, які полягли в боях з окупантами. Дякуємо тим, хто нині боронить Україну, — за кожен день боротьби, за захист нашої незалежності, свободи та права жити у власній країні.
У цей день сотні привітань адресуються нашим військовим. Зокрема, свої вітання, перебуваючи у фронтовій зоні, передає Президент України Володимир Зеленський:
«Фронт. Тут здобувається Незалежність. І шлях до миру пролягає ось цими лабіринтами, такими коридорами. І коли кажемо: „Україна тримається“, то початок ось ця стійкість бере саме на фронті, у таких пунктах управління і на кожній нашій позиції, де Україна є, тому що у України є захисники, захисниці. Наші воїни. Я дякую вам. Всім, хто на захисті нашого життя, наших цінностей, українського права бути і нашого майбутнього — всієї нашої держави. Дякую всім, хто носить на плечах шеврон і тримає на плечах Незалежність».
У 1-му корпусі НГУ «Азов» нагадали, що українські військові вже понад 12 років протистоять російській агресії.
«Пліч-о-пліч ми стримуємо ворожу навалу вже понад 12 років. За цей час змінилося багато, але незмінним залишається головне — наша готовність захищати своє, підтримувати одне одного та продовжувати боротьбу за Україну», — зазначили військові.
У 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр» нагадали говорять про захист держави як про обов’язок і продовження боротьби попередніх поколінь.
«Для холодноярців захист держави — святий обов’язок та найвища честь. Ми знаємо ціну цього захисту і знаємо ціну кожного дня, проведеного далеко від дому. Бо саме заради дому ми стоїмо, заради тих, хто на нас там чекає, заради дітей, які мають зростати на своїй землі, у вільній та незалежній Україні. Так було в усі часи нашої боротьби за свободу. Українці ставали до зброї, коли приходив час захищати своє. І сьогодні ми продовжуємо чин предків, боронячи свою державу», — зазначили у 93 ОМБр.
Редакція Вчасно вітає всіх Захисників і Захисниць України. Дякуємо кожному й кожній, хто сьогодні продовжує боронити нашу землю, захищати своїх близьких і виборювати для України право на свободу та майбутнє. Пам’ятаємо й шануємо тих, хто віддав за нашу країну найдорожче — своє життя. Їхній подвиг назавжди залишиться в історії України та в нашій пам’яті.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!