Культ «побєдобєсія»: як Друга світова війна стала концептом ідеології пострадянської Росії

«Вчасно»: Олександр Євгенович, розкажіть про історичні події, які передували утворенню 9 травня і що насправді означає ця дата?

— На європейському театрі воєнних дій війна фактично завершилася 2 травня 1945 року — цього дня було взято Берлін. Потім радянські війська рушили до Праги, де перебувало велике німецьке угруповання та колабораціоністські війська Російської визвольної армії. До 7 травня тривали окремі сутички, ліквідація оточених підрозділів і частин Вермахту.

Того дня, у французькому місті Реймс, було підписано акт про капітуляцію. З боку Німеччини його підписав генерал Альфред Йодль, з боку США — Волтер Беделл Сміт, від СРСР — Іван Суслопаров, а від Франції, як свідок, — генерал Франсуа Севез. Однак це не влаштувало Йосипа Сталіна, і він забажав перетворити це дійство на тріумф радянської зброї.

Тоді організували нову церемонію — в ніч із 8 на 9 травня у передмісті Берліна Карлсгорсті. Підписання відбулося у приміщенні колишніх казарм. На цю подію були запрошені журналісти. Акт капітуляції підписували вже інші люди, вищі за рангом — це робилося спеціально Сталіним. Від Німеччини — фельдмаршал Вільгельм Кейтель, від СРСР — маршал Георгій Жуков, від Великої Британії — Артур Теддер, від США — генерал Карл Спаатс, а Францію представляв Жан де Латр де Тассіньї.

Це відбулося о 23:01 за європейським часом, а в Москві вже була північ, тому в СРСР День перемоги почали відзначати 9 травня. У Європі ж залишилося 8 травня.

- Чому в Росії 9 травня стало центральним державним святом?

— Тут необхідно звернутися до радянської ідеології, яка базувалася на створенні історичних міфів, що слугували скріплюючою основою для нової «суспільної спільноти». До війни цю місію виконував міф Великої Жовтневої соціалістичної революції. Зараз лише люди старшого віку пам’ятають, як 7−8 листопада відбувалися привселюдні демонстрації та урочистості. Це свято було опорною конструкцією радянської ідеології.

Але після Другої світової війни почав формуватися інший міф — про «Велику Вітчизняну війну». З часом, коли не стало ветеранів революції та громадянської війни, виявилося, що міф про Другу світову найкраще виконує роль державотворчої ідеології. Тому почали знімати багато фільмів. Добре пам’ятаю, як у 60-х та на початку 70-х років наша школа ходила до кінотеатру, переповненого глядачами, де демонстрували фільми про визволення та перемогу. Так виховувалися цілі покоління.

Випускалася також література. Пам’ятаю, ще в дитинстві я познайомився з першою книгою про війну — «Дитячий табір Саласпілс». Одночасно з’явилася й пісня про це, і ми у 9−10 класах виконували її на великих урочистих заходах. Але, як виявилося, дитячий табір Саласпілс був символом геноциду, зокрема дітей. Проте це все експлуатувалося як частина великого міфу про війну.

У Європі тим часом ці дати відзначалися без пафосу, у стриманому форматі. Згадували жертв, ветеранів, вшановували їх, одягали нагороди, адже війна забрала багато життів і принесла багато страждань. Це насамперед про жертви, а не про перемогу.

Я пам’ятаю, як у 2010 році був у Парижі на одній із конференцій. Там ніде не було банерів чи сигналів про ювілей перемоги. Натомість в Україні за тиждень до і після все гуділо, майоріло й підносило на щит «День перемоги». Цей контраст показав разючу відмінність між пострадянською моделлю пам’яті та західною.

— Коли і як пам’ять про війну почала перетворюватися на інструмент політичної пропаганди?

— Це почалося ще у 1941 році, коли Сталін на параді в Москві, відправляючи війська на фронт, звертався з пафосними словами на кшталт: «На нас дивиться весь світ, ми виконуємо визвольну місію», хоча тоді йшлося не про місію, а про те, як не втратити столицю й країну.

Сталін у той час згадував таких діячів, як Дмитро Донський, Олександр Невський, Кузьма Мінін, Дмитро Пожарський, Олександр Суворов, Михайло Кутузов, на честь яких були засновані ордени. Був навіть орден Богдана Хмельницького. Це вже можна вважати елементами пропаганди.

Також радянська преса постійно публікувала матеріали пропагандистського характеру. Один із них — текст Іллі Еренбурга, який став мемом: «Убий німця». Там був заклик, який мав не просто мотивувати радянських бійців на боротьбу проти нацизму, а фактично зомбував їх, перетворюючи кожного німця на ворога, а радянського бійця — на героя й «воїна світла».

Також у 1945 році, виступаючи у Кремлі, Сталін у пропагандистському ключі звернувся вже до командирів і командувачів Червоної армії. Характерною рисою цього виступу було те, що Сталін, як він зазначив, вибудовував нову ієрархію народів, поставивши на перше місце російський народ-переможець, чим принижував інші народи, зокрема український, який постраждав не менше.

Сам термін «Велика Вітчизняна війна» — це пропагандистський витвір, який мав мобілізаційне спрямування. Асоціації з «великою війною» мали створити тривке історичне підґрунтя під пропагандистськими штампами, які потім були введені не лише в інформаційно-ідеологічний простір, а й у науковий.

Ще один пропагандистський хід — саме відзначення «Дня перемоги». Спочатку було вирішено провести 9 травня 1945 року як День всенародної урочистості. Від грудня 1947 до 1965 року він навіть не мав статусу вихідного дня. Але саме тоді були започатковані такі церемоніали, як покладання квітів до пам’ятників Невідомому солдату, запалювання вічного вогню тощо. А з квітня 1965 року, коли 9 травня стало вихідним днем, і аж до розпаду СРСР, то був розквіт культу великої перемоги у Великій Вітчизняній війні, як найвищого досягнення радянського народу.

«Говорити доводилося лише про перемогу й славу радянської зброї»

— Що означає феномен «побєдобєсія», яке нині святкують у РФ, з точки зору історії та культури пам’яті?

— Фактичне коріння «побєдобєсія» криється у радянській верифікованій політиці пам’яті. Не було заведено говорити про жертви, помилки радянського військово-політичного керівництва, злочини власного режиму проти людей, депортації, ГУЛАГ і полонених. Говорити доводилося лише про перемогу й славу радянської зброї.

Ця модель пам’яті фактично кристалізувала переможну візію війни, і вона перекочувала до Російської Федерації, де криза ліберально-демократичних цінностей у єльцинський період призвела до пошуку нових «скрєп». Ними стали перемога у Другій світовій війні, російське православ’я та ностальгія за радянським величним минулим — світовою державою, яка розпалася, залишивши «самотню» Росію без України, Білорусі та Середньої Азії.

Такий міф виявився зручним не лише для «глибинного народу», а й для використання назовні. Адже Росія позиціонувала себе як правонаступник СРСР і легалізувала своє право на роль світового лідера, ставши конкурентом США. Саме ця місія історичного міфу, замішана на сироватці «побєдобєсія», відігравала ключову роль у просуванні Росії.

— Які основні міфи про Другу світову війну нині активно просуває російська пропаганда?

— Я зупинюся на трьох ключових міфах, які об'єднують усі дрібніші.

Перший — це міф про велику силу Радянського Союзу, який нібито майже сам вистояв у боротьбі проти нацистської Німеччини. При цьому замовчується про другий фронт і міжнародну допомогу, без яких союз би не вистояв. Також це міф про силу влади та режим, які мобілізували народ, який зміг у найважчих умовах відстояти суверенітет держави та перемогти. Люди поступово почали асоціювати себе з переможцями та силою СРСР. На цьому базується прагнення відновити велич Росії. Тому «велика держава» стала частиною ідентичності сучасних росіян. Саме цим нині користується Путін у своїх політичних меседжах, згортаючи демократичні інститути, свободу слова й свободу совісті, а росіяни це приймають.

Другий — це міф про страждання: мовляв, аби перемогти, народ мусив страждати, і це було об'єктивною реальністю. Але це подається так, ніби жертви були не даремними, і Сталін виграв війну й відбудував державу, якою всі пишаються і якої бояться. Це ключовий елемент.

Третій міф — про визволення світу від нацизму, який, за задумом Кремля, мав слугувати реабілітації культу тоталітарної держави в Радянському Союзі. Основна мета цього міфу зводилася до того, що: «ми врятували весь світ, тож нам усі винні, з нами повинні рахуватися, а хто цьому суперечить — той ворог, фашист або нацист». Цими термінами у РФ почали активно розкидатися вже за Путіна. Так було і на Донбасі, коли «п'ята колона» за підтримки Росії почала розхитувати ситуацію, щоб дестабілізувати українську владу, втягнути її в орбіту російських впливів і, по суті, торувати шлях до реінкарнації російської імперії у її великих кордонах.

«Демілітаризація», «денацифікація» й «демократизація» запозичені з 1945 року

— Як сучасна російська влада використовує тему перемоги для виправдання нинішньої війни проти України?

— Завдання, які були поставлені перед так званою «СВО», а саме «демілітаризація», «денацифікація» й «демократизація» України, запозичені ще з 1945 року, коли учасники Потсдамської конференції поставили країнам-переможцям завдання демілітаризувати, денацифікувати й демократизувати повоєнну Німеччину.

Нині Росія прикриває свої військові дії тезою про те, що Україна — «фашистська держава», а її ідеологія нібито близька до нацистської. Усе, що можна було прив’язати до негативного досвіду Другої світової війни, російська пропаганда використала. До цього були долучені кращі політтехнологи, які свого часу працювали над просуванням Партії регіонів і відкрито діяли в Україні. Це зрештою призвело до подій 2013−2015 років.

На момент повномасштабного вторгнення пропагандистська машина, яка щороку використовувала до 2 мільярдів доларів на поширення російських наративів, уже на повну потужність тиражувала меседжі, пов’язані з «побєдобєсієм».

— Як трансформувалося ставлення до 8−9 травня в Україні після російської агресії?

— Це відбувалося поступово. За часів Януковича люди ще носилися з червоним прапором «перемоги». Також організовувалися військово-історичні театралізовані шоу, ветеранська хода. У Луганську у 2012 році відбулася акція «Стрічка пам’яті», під час якої розгорнули 15-кілометрову георгіївську стрічку.

У Києві у 2013 році після офіційної церемонії відбулися дві різні демонстрації: ліві партії під радянськими гаслами й символами, а представники демократичних і ліберальних сил провели власну акцію покладання квітів до могили Невідомого солдата. У Донецьку того року масово виконували головну «переможну» пісню — «День Побєди». А у Дніпрі відбулися хода «Безсмертного полку» та військовий парад.

Водночас у Львові та інших західних містах забороняли проводити масові акції на День перемоги. Ця розбіжність тоді вже свідчила про те, що часи змінюються, свято політизується, а влада має визначитися з платформою пам’яті та уніфікувати підходи до відзначення, що згодом і сталося.

— Коли Україна перейшла до європейської традиції 8 травня як Дня пам’яті та примирення?

— У травні 2015 року Верховна Рада України ухвалила закони, якими встановлювалися дві дати: 9 травня — як День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, а 8 травня — як День пам’яті та примирення. Це було важливо, тому що таким чином Україна переймала європейську традицію, але водночас віддавала належне ветеранам Червоної армії, які звикли святкувати 9 травня.

Такий компроміс певний час усіх влаштовував, хоча радикальні сили закликали повністю перейти на 8 травня, щоб не мати жодних асоціацій із російським «побєдобєсієм». Однак потрібен був час, і лише у 2023 році, після початку повномасштабного вторгнення, було ухвалено нормативний акт, яким 8 травня запроваджувалося як державне свято — День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Після цього почалося впорядкування пам’яток і меморіалів, перейменування та інші заходи, які означали перехід до європейської моделі вшанування завершення війни.

— Як нині «побєдобєсіє», на вашу думку, впливає на світогляд сучасного російського суспільства?

— Для більшості росіян 9 травня залишається головним державним святом, так само як незмінною залишається підтримка Путіна. Ті «ура-патріоти», які підтримують політичний курс влади, є прихильниками російської моделі історичної пам’яті. А офіційна модель колективної пам’яті формується державою.

Тобто можна вважати, що значна частина росіян і є носіями ідеології «руського міра» та самого концепту «побєдобєсія». Ще радянські люди почали ідентифікувати себе як народ-переможець, однак такого масштабу «побєдобєсія», як нині у пострадянській Росії, не було.