Щоранку у полоні він дивився на фото і шепотів: «Доброго ранку!» І дружині, і донечці щовечора так само бажав на добраніч.
Та якось звичний розклад дня змінився. До його камери зайшли наглядачі і назвали його прізвище. Наказали зібрати речі. Зв’язали руки. Потім був автозак і літак. «Черговий етап», — подумав Олексій. Аж раптом почув: «Ви йдете на обмін».
«Я радів снігу як дитина. Коли став на рідну землю, стало легше дихати» — ділиться боєць.
Далі був перший відеодзвінок додому. Він плакав разом із дружиною. Не від слабкості - від щастя.
«Коли наша колона їхала з обміну, в кожному селі, на узбіччі стояли люди з українськими прапорами. Діти, старшого віку. Чекали на морозі по кілька годин. І в той момент усі слова московитів про те, що „ви нікому не потрібні“, луснули як бульбашка», — каже Олексій.
Зараз військовий проходить реабілітацію. Твердить, що найкраща терапія — це близькі поруч.
«Нагороду за мужність, яку мені вручили після повернення з полону, мала б отримати і моя дружина. Вона зробила колосальну роботу. З немовлям на руках постійно комунікувала з державними інституціями. Чекала. Вистояла. Моя родина — це моя фортеця», — резюмує нацгвардієць.
Фотографія, яку він проніс крізь фронт і полон, нині стала сімейною реліквією. Дивлячись на неї, Олексій сказав людям, які очікують на повернення своїх близьких із полону:
«Наберіться терпіння і мужності. Не опускайте рук. Прийміть той факт, що процес складний і довгий. Але він не вічний. Хлопці повертаються. І повернуться. Вірте у своїх чоловіків, синів, батьків. Ми козацького роду. Війна — це важко. Полон — це важко. Але віра родини тримає сильніше за будь-які стіни. Ваша зустріч обов’язково відбудеться».